Не давав спокою ще один факт. Якщо в лісі духів і справді жив якийсь народ, це не було звичайне архаїчне плем’я. Це були жорстокі, кровожерливі, злі представники людства. Людоїди, які поклоняються темним божествам і чий спосіб життя ґрунтується на варварстві й садизмі. Схиблені вбивці, які приносять у жертву Венер під час церемоній у найкращих традиціях фільмів жаху.
Її роздуми перервав удар приземлення.
Висадка. Паспортний контроль. Багаж. Напередодні Жанна з Феро вирішили об’єднати зусилля. Не сперечаючись. І не думаючи про небезпеку такої пригоди. Вони просто постановили, що наступним етапом буде Буенос-Айрес. Повернулися до міста Гватемала машиною Феро: Ніколас так і не об’явився. Того ж вечора вони поїхали до аеропорту Ла-Аврора й сіли на літак до Маямі. Кілька годин поспали в готелі аеропорту, а вранці їм удалося купити квитки на рейс авіакомпанії «Aerolíneas Argentinas» до Буенос-Айреса о 7:15 ранку.
Між тим вони встигли поділитися своїми біографіями. Жанна виставила себе в кращому світлі, приховавши всі моторошні деталі свого життя. А саме (в хронологічному порядку): вбивство старшої сестри, одержимість злочинами, матір-маразматичку, її власну депресію, неспроможність підтримувати стосунки з чоловіками понад кілька місяців... Антуан Феро вдавав, що повірив цій прикрашеній версії, вочевидь, здогадуючись про деякі замовчування. Зрештою, невисловлене було його роботою.
Сам він мав нічим не примітну історію. Але завжди був обдарованим. Заможне дитинство в Кламарі. Закінчив школу в сімнадцять. Отримав диплом лікаря у двадцять три. Випустився з інтернатури у двадцять шість, тоді став доктором медичних наук. Пізніше Феро викладав в інтернів у лікарні Святої Анни, де також працював психіатром. П’ять років тому переорієнтувався на приватну практику, а в лікарні проводив прийоми лише один день на тиждень. Він розпочав практику не заради грошей, а заради того, що він називав «інтимною зоною». Він щодня споглядав, перекопував і лікував звичайні неврози парижан.
В усьому іншому нічого незвичайного. У свої тридцять сім Антуан Феро не мав ні дружини, ні коханки, ні навіть колишніх. Принаймні так казав. Єдиною його пристрастю була робота. Він жив заради психіатрії, психоаналізу й славнозвісного «механізму батька», про який він уже говорив Жанні. За кожним злочином ховається провина батька... У цьому плані Хоакім становив хрестоматійний випадок. Але хто був його едіповим батьком? Уґо Ґарсія? Клан із лісу? Альфонсо Палін? Чи взагалі біологічний батько, вочевидь політв’язень, загиблий у катівнях Кампо-Алеґре? Одне було точно: життя Хоакіма було суцільним насильством. Із насильства він зродився. І заради нього жив.
Жанна вислухала Феро. Що більше він говорив і метушився, то менше був схожий на чоловіка її мрій. Він здавався молодим, гарячковим, безладним. А головне — несвідомим. Він не усвідомлював, у що вв’язався. Озброєний своїми теоріями та знаннями психіатрії, він так і не збагнув, що відтепер довкола нього вирувало справжнє життя — зі справжнім убивцею й справжніми жертвами. А Жанна на цьому зналася. Тепер вона побоювалася, щоб Феро не став замість козиря тягарем на решту розслідування...
Вони вийшли з аеропорту Есейса. Пошукали таксі. Перші ж кроки на свіжому повітрі приголомшили Жанну. Десята ранку. Сонце. Невимовна чистота повітря... У червні в Аргентині зима. Але зима тут залишається сонячною.
Зовсім поруч із Жанною якийсь флік вимовив кілька слів із наспівним теплим місцевим акцентом. Ніби з його вуст вирвалася коміксова бульбашка. Хмарка зірочок, блискіток, іскор... Зненацька, попри розслідування, попри присмак смерті на кожному кроці, Жанна відчула невимовну радість. По інший бік світу...
Таксі. У міру того як воно просувалося трасою, понад лісом поволі зринало місто. Пласке й сіре, як море. Воно виблискувало, мерехтіло, пульсувало. Точніше, поміж зелених клубів вимальовувалися світлі райони, білі будинки. Такі ж маленькі, поцятковані вікнами. Видовище нагадувало ефірно легке, витончене місто з цукрових кубиків.
Проспект 9 Липня. Головна вісь Буенос-Айреса демонструвала повний каталог архітектурних стилів столиці. Грандіозні споруди, у яких поєднувалися стилі, епохи, матеріали. Густі благородні листяні дерева: типуани, сикомори, лаври, що відкидали на фасади свої невагомі тіні. Усе місто вібрувало. Ніби в промінні зимового сонця дзенькали металеві тарілки.
Жанна помічала не тільки це. Поміж цих вулиць, будівель, ґанків поверталися спогади. Запах козолисту, принесений теплим весняним вітром. Синьо-бузкова димка жакаранд із легшими за бавовну листками. Гул машин на площі Сан-Марін, який зливався з самою ніччю під гігантськими лавровими деревами...
Жанна з пам’яті назвала водію готель, розташований у районі Ретіро на північному сході міста. «Ховстен», вулиця Арройо. Більше за все минулого разу її вразила сама вулиця. Артерія, що ховалася під кронами, ніби річка у верболозах, та ще й звивалася, що досить рідко побачиш у цьому місті, розпланованому за подобою шахівниці.
Вулиця Арройо, 932. Жанна розплатилася з таксистом. Феро не поспішав діставати гаманець. Холод здивував їх. У затінку температура не перевищувала кількох градусів вище нуля. А Жанна так і не купила светра... Ця зимова атмосфера дуже відрізнялася від того, що вона бачила під час своєї першої мандрівки. Але вулиця була така сама гарна. Споруди, що височіли понад кронами дерев, виглядали напрочуд благородними. Кам’яні стіни, округлі кути, фігурні балкони — елегантність і краса на кожному поверсі...
У готелі були вільні дві кімнати. На одному поверсі, але не суміжні. Тим ліпше. Вони не на забавки приїхали. Навіть якщо у Гватемалі ця ідея здалась їм такою природною. Тепер усе це було так далеко...
Жанна прийняла душ. Після добрих десяти хвилин під гарячими струменями вона вийшла з кабінки розігріта, перероджена і вдяглася, натягнувши кілька легких футболок і поло. Вони з Феро домовилися зустрітись у фоє опівдні.
Мета була зрозуміла.
Відшукати слід адмірала Паліна та полковника Пеллеґріні.
66
Жанна дала водію адресу редакції «Кларін», лівацької газети Буенос-Айреса, — вона купила примірник дорогою до готелю. Жінка сподівалася, що в неділю там чергує хтось, хто пустив би їх до архіву.
Офіс редакції розміщувався на проспекті Корр’єнтес, на сході, у районі Сан-Ніколас. Таксі проминуло безлюдний діловий центр міста, де на своєму окрайці газону височіла вежа Монументаль. Довкола відкидали холодні тіні споруди в американському стилі. Увесь квартал виражав несамовиту, трагічну самотність, яка навівала мало не метафізичну тривогу.
Машина пірнула у вужчі, більш людні вулички. Інший бік Буенос-Айреса. Темні ґанки, заґратовані балкони, вузькі вікна, прикрашені квітучими вазонами. І всюди — сонце. Низьке. Мляве. Слабке. Але завжди на місці. Тут хтось відчинив вікно, і зблиснула шибка. Там проїхало авто. А ось мерехтить сталева статуя на газоні. Жанна пригадала туманні міркування Емманюеля Обюссона стосовно цитати Рембо: «Вічність! Це море, що пішло із сонцем». А Буенос-Айрес — це «холод, що пішов із сонцем»...
Вони доїхали до проспекту Корр’єнтес, довгої вулиці, обрамленої темними прямокутними будівлями. Усе тут було таким різко контрастним, що здавалося намальованим у монохромній палітрі. Жанна вгадала: у редакції були чергові. Архіви зберігалися в залі без вікон, освітленій трубчастими лампами та заставленій столами з комп’ютерами.
Поклацавши мишкою, Жанна відкрила архіви газети. Феро стояв за її спиною, уважний, мовчазний. Вона не знала, чи достатньо добре психіатр володіє іспанською, щоб слідкувати за тим, що відбувається. Почала пошуки з адмірала Альфонсо Паліна. Без особливих результатів.
Офіцер обіймав високі посади в сумнозвісній Школі механіків BMC Аргентини (ESM А), головному центрі ув’язнення, тортур і ліквідації під час «брудної війни». Потім наглядав за іншими нелегальними в’язницями в Буенос-Айресі: Авто-моторес Орлетті, Ель-Банко, Ель-Олімпо... У статті стверджувалося, що це він запровадив практику ставити в цих центрах музику, щоб заглушити крики в’язнів. 1980 року очолив Міністерство інформації Аргентини. Тоді йому віддавав накази особисто Хорхе Рафаель Відела. Палін мав би очолювати список військових злочинців, звинувачених демократичними урядами, наступниками диктатур, але після Фолклендської війни 1982 року офіцер остаточно зник.