Після цього про нього не написали жодного рядка. Вочевидь, адмірал переховувався. Жанна не дивувалася. Все вказувало на те, що він давно перебрався до Європи. В Іспанію чи Францію.
Єдиною знахідкою була фотографія Паліна з кількома іншими офіцерами. Усі вони стояли струнко, вдягнені у форму. Деякі носили окуляри й скидалися на мафіозі. Чоловіки на фото нагадували радше карикатури на самих себе.
Жанна повернулася до Феро.
— Котрий?
Психіатр, стривожений, тицьнув пальцем. Палін відповідав вигаданому Жанною образу. Високий, худий, висхлий, ніби мертве дерево, чоловік. У вісімдесятих він мав уже сиве, але густе, зачесане назад волосся. Холодні блакитні очі та дві різкі зморшки на обличчі нагадували щипці для морозива. Жанна спробувала уявити його набагато старішим, у цивільному, в кабінеті Феро. Доволі стрьомний пацієнт...
Вона роздрукувала знімок, тоді запустила інший пошук. Вінісіо Пеллеґріні. На цьому імені комп’ютер розбушувався. Видав ціле море статей. Схоже, полковник був задіяний у всіх можливих судах, скористався всіма можливими амністіями, тоді повернувся на лаву підсудних за нинішнього уряду, який не жартував зі злочинцями часів диктатури. Пеллеґріні мав брудні руки. Брудні та по лікті в крові. Але йому не бракувало й блиску. Цей чоловік, хоч і перебував під домашнім арештом, був справжньою зіркою в Буенос-Айресі.
Жанна почала читати, тоді згадала про Феро. Обернулася й побачила його спантеличений погляд. Мовний бар’єр, але й незнання політичної історії країни. Вона й сама вже загубилася. Якщо вони хотіли справді зрозуміти щось у цій плутанині, спершу слід було освіжити пам’ять. Зануритися в останні три десятиліття в Аргентині. В історію цих військових хунт, які розсунули межі жаху.
В архівах «Кларін» містилися тематично згруповані матеріали. Жанна обрала папку «Правосуддя, диктатури та реформи». Розгорнула ряд статей і почала перекладати вголос для свого компаньйона.
Факти.
Березень 1976 року. Генерал Хорхе Рафаель Відела, головнокомандувач наземних підрозділів збройних сил, скидає Ісабель Перон, останню дружину Хуана Домінґо Перона, на той час президентку республіки. Відтоді ще кілька генералів змінюють один одного при владі. Відела, у 1976— 1981 роках. Роберто Віола, кілька місяців. Леопольдо Ґальтієрі, з 1981 до 1982 року включно, призвідник Фолклендської війни, змушений піти у відставку після поразки Аргентини. Він поступається місцем Рейнальдо Біньйоне, змушеному, своєю чергою, зректися влади 1983 року — нарешті на користь демократичної республіки.
Отже, впродовж семи років у країні панує терор. Мета генералів зрозуміла: остаточно викорінити будь-яку непокору. Для цього влаштовують масові вбивства. Прибирають не лише підозрюваних, а й їхнє оточення. Відоме висловлювання генерала Іберіко Мануеля Сен-Жана, на той час губернатора провінції Буенос-Айрес: «Спочатку ми вб’ємо всіх заколотників, потім тих, хто з ними співпрацював, і тих, хто їм симпатизував; після цього — байдужих і, насамкінець, боягузів».
Починається ера зникнень. Військові в цивільному роз’їжджають на зелених «фордах фальконе» без номерних знаків. Викрадають чоловіків, жінок, дітей без жодних пояснень. Це може статися на вулиці, на робочому місці, вдома в підозрюваного. О будь-якій годині дня і ночі. Свідкам наказують: «No te metas» («Не втручайся»). Так за примусової байдужості інших зникають тисячі людей.
Найдивовижніше — це метод остаточної ліквідації. Після того як сотні, тисячі «subversivos» піддали тортурам, їх треба позбутися. Йдеться про «El vuelo». В’язнів нібито вакцинують перед переведенням до іншої в’язниці. Перший укол анестетика забирає в них будь-яку волю до опору. Їх, обдовбаних, саджають у вантажний літак. Другий укол, уже в повітрі, повністю присипляє їх. Тоді військові роздягають жертв, відчиняють люк і викидають голі тіла у води Атлантичного океану. Так зникають тисячі затриманих. Падають із висоти 2000 метрів. Розбиваються об поверхню води. У кожній в’язниці кілька днів на тиждень відведено під цей «морський наряд». Військові вважають, що знайшли спосіб уникнути міжнародного правосуддя. Немає тіл. Немає доказів. Немає скандалу...
А проте саме ці зникнення викликають бунтівні настрої в Буенос-Айресі. З 1980 року розгнівані матері вимагають правди про те, що сталося з їхніми дітьми. Якщо вони мертві, то хочуть принаймні забрати тіла. Ці жінки стають славнозвісними «Madres de Plaza de Mayo» — «Матерями площі Травня». Тими, яких військові називають «божевільними площі Травня». Жінки щочетверга протестують перед Каса-Росада, президентським палацом. І стають символом нації, яка, не поборовши диктатури, хоче принаймні поховати своїх мерців.
Цей протест збігається з крахом військової хунти, яка вплутується у Фолклендську війну 1982 року. Кілька тижнів і декілька потоплених суден по тому британська армія розбиває Аргентину. Генерали передають владу 1983 року, подбавши про амністії для самих себе, щоб уникнути будь-яких переслідувань із боку правосуддя.
Їхня стратегія працює не ідеально. Демократична влада створює Національну комісію з розслідування зникнень (CONADEP), яка широко оприлюднює інформацію про ті жахіття під гаслом «Nunca más» («Ніколи знову»). У звіті йдеться про 30000 зниклих. Офіційно цю цифру скоротять до 15 000. Визначають способи тортур. Очолює список «picaña», електрошок, який застосовують до різних частин тіла: повік, ясен, пахв, геніталій... У свідченнях трапляються й інші методи: систематичне сексуальне насильство над жінками, ампутації електропилкою, опіки від цигарок, видалення органів, запихання живих гризунів у вагіну, калічення геніталій бритвою, вівісекція без наркозу, виривання нігтів на руках і ногах, собаки, навчені кусати та ґвалтувати жертв...
Як покарати за такі вчинки? Демократичний уряд Рауля Альфонсина не має куди відступати. Треба переходити до арештів і виносити вироки попри загрозу нового державного перевороту. Тоді починається гра в кішки-мишки між звинуваченими та державою, яка то погрожує судами, то видає укази про амністію. Як, наприклад, «закон про останню крапку» («punto final») 1986 року, який передбачав крайній термін подачі заяв до суду, дозволяючи таким чином призупинити чинні процеси проти військових. Або ж закон 1987 року про «вимушений послух» («obediencia debida»), що знімав відповідальність із солдатів, які виконували накази офіцерів.
Залишаються високопосадовці. Генерали. Адмірали. Члени військових урядів. Ці також вийдуть сухими з води. З однієї простої причини: вони надто старі. У найкращому разі вони помирають, не дочекавшись суду. У найгіршому їх засуджують до домашнього арешту в їхніх палацах, адже більшість із них скористалася владою, щоб накопичити казкові статки.
Жанна відвела очі від екрана й повернулася до Антуана Феро. Вони зрозуміли одне одного з першого погляду. Вони шукали вбивцю-аматора в країні професіональних убивць. На тлі різанини й судів Альфонсо Паліну вдалося зникнути.
А от Пеллеґріні вв’язався в цю гру на повну.
Жанна повернулася до добірки статей про нього. Від самого початку судів він не сходив із газетних шпальт. Проти авторитарного вождя Кампо-Алеґре, Ель Пуми, висунули відразу кілька обвинувачень. Його відповідальність за скоєні злочини не залишала жодних сумнівів. Його ім’я з’являлося в списках найвищих ешелонів влади. Були навіть підписані його рукою накази — вкрай рідкісна річ. Убивства. Тортури. Зникнення...
Попри ці докази, Пеллеґріні часто виправдовували. Коли ж його засуджували, він одразу подавав на апеляцію. Вічно відтягуючи момент набуття вироком чинності. Він сидів під домашнім арештом у цілком комфортному становищі. Не турбуючись про скромність, влаштовував на своїй віллі вечірки й навіть придбав футбольну команду. Кат став непересічною постаттю в аргентинському спорті та отримував дозволи на відвідування матчів чи участь у телешоу.