Жанна їздила в різні місця, де проживав художник. У Німеччині. У Франції — до Парижа й Провансу. Зв’язувалася з найближчими поліцейськими відділками чи жандармеріями. Вона шукала слід убивці. Якусь деталь. Якусь зачіпку. Усе марно.
Зрештою вона мусила визнати очевидне. Вона назавжди залишиться маленькою дівчинкою, яка пошепки рахує, накривши очі долоньками. Якій не терпиться вирушити лісом у пошуках правди. У пошуках не сестри і не її вбивці, а пояснення. Одного дня вона знайде джерело зла...
Шістдесят сім, шістдесят вісім, шістдесят дев’ять...
Жанна здригнулася. Хтось постукав у її бічне вікно. Вона роззирнулася. Виявилося, що вона на автопілоті доїхала до суду Нантерра на авеню Жоліо-Кюрі. І машинально зупинилася перед будівлею.
До її вікна схилився охоронець.
— Тут не можна стояти, мадам. Це... Ой, перепрошую... Я не впізнав вас, пані суддя...
— Я... я зараз припаркуюсь.
Жанна змінила передачу і попрямувала до в’їзду на підземний паркінг. Кинула погляд на дзеркало заднього огляду. Її обличчя було мокре від сліз.
Заглибившись у пітьму парковки, вона нарешті зрозуміла, що це за дивний звук сповнює салон автівки. Це був її власний шепіт:
— Вісімдесят один, вісімдесят два, вісімдесят три...
Маленька дівчинка, що стояла біля підніжжя дерева.
Стояла, затуливши очі долоньками.
7
Коли Жанна зайшла до свого кабінету, Клер повідомила: їй прийшло ще одне попереднє обвинувачення у справі Східного Тимору. Документ передали офіційно. Клер уже завела справу. № 2008/123. Жанна вирішила серйозно взятися за це. Урешті-решт, там також пролилася кров. І якщо вона могла прибрати з політики кількох покидьків, то це вже непогано.
Жанна відклала допити, призначені на пообідній час. Дозволила Клер піти о п’ятій. Поставила телефон на автовідповідач і замкнула двері. А тоді занурилася в досьє. У течці було всього кілька аркушів. Складений суддею з По[10] стислий виклад результатів слідства 2006 року, яке так ні до чого й не привело. Анонімне донесення, надруковане на машинці й датоване лютим 2008-го. Документ від фіскальної служби департаменту О-де-Сен[11], що засвідчував деякі описані в донесенні факти.
Усе почалося в травні 2006 року.
Один авіадиспетчер на пенсії стежив онлайн за комерційними рейсами Франції. Чоловік був одержимий продажем зброї. Він відслідковував польоти, що здійснювалися з цивільних аеродромів, розташованих в ареалах виробництва військових товарів. Особливо пильно наглядав за власним регіоном, південним сходом Франції, де розміщується один із лідерів ринку — «EDS Technical Services».
У травні 2006 року чоловік помітив підозрілий рейс. «Сессна-750» під номером N543VP, яка належала компанії СІТА, злетіла 15 травня з аеродрому Жукас, неподалік від Біарріца, у напрямку Банжула, що в Гамбії. Напрямок був незвичний. А ще дивніше було те, що ця злітна смуга не обслуговувала жодного іншого літака.
Пенсіонер перевірив компанію СІТА. Перша сенсація: такої фірми не існувало. Тоді відстежив загадковий рейс, так само онлайн. У Банжулі літак не з’явився. Щойно знявшись у повітря, пілоти, вочевидь, змінили радіочастоту й повернули в невідомому напрямку.
Диспетчер відкопав рахунки, пов’язані з рейсом. Усе було збережено в мережі. Пальне. Дозаправка. Зарплатня пілотам. Ще одна сенсація: за все платила компанія «Noron». Філія «EDS Technical Services».
Тепер сищик мав справу. Французьку зброю по-тихому кудись доставили. Він розіслав електронні листи в усі чотири куточки світу, іншим любителям авіаперевезень, але нічого не дізнався. Шерлок Голмс дійшов до своєї межі.
Вересень 2006 року. Озброївшись зібраними матеріалами, він пішов до головного комісаріату По. На щастя, флік, який його прийняв, дослухався до його історії. І передав цей перший протокол до прокуратури По. Справу передали судді. Тому, хто мав можливість провести справжнє розслідування, на міжнародному рівні, і знайти літак. І хто мав право вимагати рахунки компанії «Noron». Знов удача: суддя на прізвище Вітталі захопився справою.
Допит Жана-Луї Деммара, генерального директора фірми «Noron», яка спеціалізувалася на пристроях для телекомунікацій, нічого не дав. Чоловік не пам’ятав про такий рейс. Пообіцяв підняти архіви. Але підробити документи, які відвели б підозри від рейсу — план польоту, замовлення, квитанції, — не так і важко. Суддя поспішив. Не підготувався як слід до першого допиту...
Тим часом міжнародне розслідування дало свої плоди. У лютому 2007 року Вітталі отримав новини про «сессну». Літак приземлився 15 травня 2006 року о 22:00 у Міжнародному аеропорту Дубаї, що в Об’єднаних Арабських Еміратах, щоб заправити баки. Куди він попрямував далі? Знадобилося ще два місяці, щоб суддя дізнався напевне. Наступного дня борт під номером N543VP дістався до Східного Тимору. Незалежної держави, розташованої на одному із Зондських островів між Індонезією та Австралією. Сів літак не в аеропорту Ділі, столиці, а на другому аеродромі острова, на сході, неподалік від міста Баукау. Що ж містилося в його вантажних відсіках?
Суддя облишив роботу над справою. Не було ні допитів, ні обшуків, ні прослуховування телефонних ліній. Жанна здогадувалася чому. Слідчі судді в середньому ведуть 150 справ одночасно. Вітталі отримав звістку про літак аж через пів року після початку розслідування. Тим часом йому передали цілу гору справ. І він, не маючи позову або точної інформації, відмовився від зусиль. Як кажуть судді: «Справа справою поганяє».
Кінець першої дії.
Наступна почалася рік по тому, наприкінці лютого 2008-го. До прокуратури О-де-Сен надійшло анонімне донесення. Справжнє обвинувачення, до якого прикріпили перший звіт із По і документи з фіскальної служби департаменту, — а це означало, що донощик не просто був у курсі схем «EDS Technical Services», а й мав можливість дістати офіційні докази.
Замість вступу стукач почав із переліку вмісту «сессни». Кулемети. Ракетні установки. Гранати. Автомати. Документ містив подробиці стосовно останнього пункту. Напівавтоматичні натівські гвинтівки «Scorpio» 56x45 мм з прицілом і лазерним наведенням. Які є виключною спеціалізацією компанії «EDS Technical Services».
Донощик подав іще дещо. Саме гвинтівки «Scorpio» знайшли в руках повстанців, які 11 лютого 2008 року в Ділі вчинили замах на президента Жозе Рамуша-Орту. Він дістав важке поранення. Президента перевезли в лікарню в Дарвіні, що в Австралії, і тепер його життю ніщо не загрожувало.
Жанна замислилася. Справа була гаряча. Справжня бомба. Франція як спільник у спробі вбивства лауреата Нобелівки з миру, президента зовсім юної демократії. Оце так безлад...
Однак Жанна не мала певності, чи був тут склад злочину. Східний Тимор не підпадав під ембарго. Відповідно, експортувати туди зброю не було протизаконно. Проблема полягала в покупцях-беззаконниках. Але ж можливо, що зброю викрали — що від початку її продали державним військам чи силам правопорядку, наприклад австралійським. Саме так стверджуватимуть керівники EDS. Жанна вже уявляла ці допити. Боси в оточенні адвокатів, під захистом політиків, вільні розповідати що завгодно. У такому разі їй залишиться лише залучити до справи суддю з Тимору й видати міжнародне судове доручення. А на це могли піти роки.
Та й потім, на цьому труднощі не закінчувались.
Дія третя.
Довідка з фіскальної служби відкривала інший бік справи. Підроблені квитанції та політична корупція. Анонімне донесення свідчило, хоч і без прямих доказів, що паралельно з продажем зброї компанія «EDS Technical Services» сплатила близько мільйона євро консалтинговому агентству RAS — дані з податкової підтверджували ряд рахунків, які RAS виставляла «EDS Technical Services». А це підприємство, що базувалося в Леваллуа-Перре, департамент О-де-Сен, підозрювалось у виписуванні фальшивих рахунків різним фірмам, задіяним у держзакупівлях. Жанна відмітила іронію в назві контори, можливо навмисну. RAS на військовому жаргоні означало «rein à a signaler», тобто «все чисто».