Жанна роздрукувала його знімок. Статний чоловік за сімдесят, стрижка «їжачком», окуляри в тонкій золотистій оправі та усмішка ситого крокодила.
— Він нам і потрібен, — підсумувала суддя.
— Але як його знайти?
Жінка вимкнула комп’ютер.
— Є в мене одна ідея.
67
Штаб-квартира «Матерів площі Травня» розміщувалася на південь від проспекту Коррієнтес. Жанна без жодних труднощів знайшла їхню адресу: «Матері» були на видноті. Таксі проминуло площу Травня та президентський палац, а потім поїхало проспектом X. А. Роки просто до вулиці П’єдрас.
Дорогою Жанна пояснила Феро свій план. Матері вже тридцять років становили унікальний фронт опору генералам. Вони утворили слідчі агентства, об’єднавши адвокатів, детективів, генетиків, експертів із різних патологій... Вони не давали злочинцям спати спокійно. Навіть буквально, адже регулярно ходили під їхні будинки та кричали: «La casa no es un penal!» (Дім — не в’язниця) — або: «Si no hay justicia, hay escrache popular!» (Якщо немає правосуддя, буде народний осуд!») Під час своєї першої мандрівки Жанна спостерігала за однією з таких демонстрацій. Її приголомшили ці старі жінки, усі в білих хустках, які співали, горлали, скандували під ритм барабанів, відстоюючи своє право на справедливість.
Кілька років тому вони заснували ще одну асоціацію, «Бабусі площі Травня», спеціалізовану на вужчому завданні — шукати й повертати дітей, вкрадених диктатурою. У 1976—1983 роках немовлят, яких народжували вагітні арештантки, віддавали «поважним сім’ям», тобто правим. Бувало, що якийсь офіцер приносив дитя своїй безплідній прибиральниці. Інші організовували справжню торгівлю, продаючи малечу багатим сім’ям. Сотні дітей втратили таким чином свої імена, своє коріння, опинившись у таборі катів, що замучили їхніх рідних батьків.
«Abuelas», «Бабусі», розгорнули широку інформаційну кампанію, закликаючи всіх аргентинців близько тридцяти років прийти до їхнього штабу і здати кров. Тоді їхню ДНК порівнювали зі зразками зниклих — тобто з кров’ю бабусь, матерів жертв режиму. Ці аналізи допомогли віднайти багатьох украдених дітей і повернути їм їхніх справжніх батьків — чи хоча б їхнє ім’я.
Матері та бабусі з цих асоціацій стали найкращими знавчинями своїх ворогів. Вони зібрали матеріали на них, архівні фонди, схеми зв’язків. Знали їхні адреси в Буенос-Айресі, їхні способи уникнення правосуддя. Фінансові шахер-махери. Мережі адвокатів. Ідеальні помічниці в пошуках Вінісіо Пеллеґріні. Проблема залишалася та сама: була неділя і офіс асоціації міг виявитися зачиненим.
Таксі зупинилося перед будинком 157 на вулиці П’єдрас. Жанна знову розплатилася й кинула роздратований погляд на Феро. Видовище її заспокоїло. Блідий, напружений, розтріпаний, психіатр виглядав пригніченим. Він здавався на десять років молодшим від чоловіка, з яким Жанна познайомилася тоді, першого разу, у Великому палаці. Він був схожий на студента, якого щойно бахнула кийком по макітрі й запакувала служба безпеки. Жінка пригадала, що в літаку цього самого ранку він читав щоденник П’єра Робержа. А тепер ще й ці аргентинські репресії. Забагато для салонного психіатра...
На мить вона замилувалася його вродою, його чорними очима, виразними бровами мексиканського актора. Справжній красунчик. Але не придатний до польового розслідування. Його вигляд зворушив Жанну. Вона мимоволі простягнула руку й поправила йому кілька пасом. І відразу пошкодувала про цей ніжний жест. Щоб компенсувати враження, вона стукнула його по плечу й крикнула, відчиняючи дверцята машини:
— Vamos, compañero![75]
Вулиця П’єдрас була холодна й безлюдна. Будівлі здавалися необжитими. Жанна з Феро не знали коду дверей під’їзду. Довелося чекати хвилин десять, поки хтось не вийде з будинку, їм було холодно. Їм було спекотно. Вони носили в собі зіжмакану ніч і дискомфортні години польоту, наче якусь хворобу.
У під’їзді панувала та сама атмосфера самотності. Нескінченний коридор. Сірі стіни. Бурі та білі кахлі на підлозі. Ряд дверей. Усі однакові. Вони знайшли ліфт. Старий підйомник із сіткою замість стін. Четвертий поверх. Ще один коридор. Ще один ряд дверей. Офіс «Матерів» розміщувався в кінці коридору. На дверях було наклеєне чорно-біле фото з площі Травня.
Жанна подзвонила. Тиша. Доведеться повернутися в готель, знайти ресторанчик і гратися в туристів до завтрашнього ранку. Однак за кілька секунд замок клацнув. Двері відчинилися. Безглуздо, але Жанна очікувала побачити за ними стареньку жінку, напівмадонну, напівворожку.
Кадр, який стояв на порозі, не мав нічого спільного з цим стереотипом. Чоловік років за сорок у сорочці в рожеву смужку, штанах з виточками модного крою, мокасинах з китицями. Радше банкір, аніж активіст-волонтер.
Жанна назвалася, представила Феро, пояснила, що вони приїхали з Парижа, щоб... Чоловік перебив її хрипкою французькою:
— Париж? Я добре знаю Париж! — і вибухнув сміхом. — Я навчався там деякий час. Сорбонна! Жорж Батай! Кінематека!
Тон було задано. Інтелектуал. Ідеально для легенди індивідуального крою: книжка про правосуддя для злочинців диктатури, яку вони планують писати в чотири руки. Чоловік майже не слухав. Він пустив їх і знову розсміявся, дзвінко й гучно.
— Заходьте! Мене звати Карлос Ескаланте. Я теж журналіст. Мені залишили ключі від штабу, щоб я міг вести дослідження.
Вони зайшли до приміщення, заставленого залізними етажерками, дерев’яними полицями, фанерними шафами. Щільно напаковані архіви сягали стелі. На дверях висіли афіші з написами «Desaparecidos» та «Buscar el hermano»[76].
Жанна з увічливості запитала:
— А ви над чим працюєте? Над зниклими за часів диктатури людьми?
— Ні. Над украденими дітьми. Прихованими народженнями.
Жанна зиркнула на Феро: це шанс для їхнього розслідування. Ескаланте помітив це.
— Вас цікавить ця тема?
— Так, ми плануємо присвятити один розділ цій проблемі. Здається, кількох винуватців засудили...
— Спочатку треба вияснити, що ми маємо на увазі під винуватцями. І про які злочини йдеться...
Карлос Ескаланте запросив їх за стіл посередині кімнати, на якому стояло кілька комп’ютерів. Аргентинець мав люб’язний, усміхнений, веселий вигляд, який зовсім не в’язався з темою розмови. Лекція почалась:
— Цікаво те, що злочини проти неповнолітніх в Аргентині не мають строку давності. Їх не стосуються амністії. Тож викрадення дітей дали змогу запопасти генералів, які уникли відповідальності за інші злочини. Навіть Карлоса Рафаеля Віделу засудили 1998 року. Його визнали ініціатором викрадення малюків, підробки їхніх документів, зміни імен. Зараз ці справи набувають незвичайного повороту. Деякі діти навіть подають до суду на своїх прийомних батьків...
Жанна спробувала уявити собі цей кошмарний світ. Жінки, які народжували в катівнях. Діти, яких дарували новим батькам, наче цукерки на Різдво. Живодери, які виховували чад власних жертв. Тридцятирічні, які тепер саджали своїх прийомних батьків на лаву підсудних і встановлювали кровні зв’язки з рештками, знайденими в пустелі чи на уругвайських пляжах...
— Ці військові тепер сидять у в’язниці?
Ескаланте знову розреготався. Він так і не сів. Цей низький чоловічок розмовляв голосно, задираючи підборіддя, наче намагався перекинути свої слова через паркан.
— Нікого в Аргентині не кидають до в’язниці! Всі просто сидять удома, от і все.
— Серед випадків, які ви вивчали, вам траплявся хлопчик на ім’я Хоакім?
— Яке було прізвище його рідних батьків? Або прийомних?
Жанна завагалася, тоді збрехала:
— Я не знаю.
— Можу пошукати, якщо хочете. Хто це?
— Одна дитина, про яку нам розповідали. Ми навіть не знаємо, чи хлопчик існує. Насправді.
Журналіст насупив брови. Жінка повернула на 180 градусів, щоб уникнути запитань: