— Насправді ми шукаємо адресу полковника Вінісіо Пеллеґріні.
На обличчі чоловіка знову засяяла усмішка:
— Ель Пуми? Легко. Достатньо просто почитати газети. Рубрику «Знаменитості». Але можу знайти вам її тут.
Ескаланте відсунув своє крісло на коліщатках, ніби заклопотаний стоматолог. І взявся порпатися в залізній шухляді.
— Ось. Ортіс де Окампо, 362. Найрозкішніший район Буенос-Айреса — Палермо Чико.
— Думаєте, він погодиться з нами поговорити?
— Ще й як! Пеллеґріні — це антипод усіх інших генералів. Той іще базіка. Провокатор. І навіть доволі харизматичний тип. Принаймні говорить прямо, а не ходить околяса.
Жанна і Феро синхронно встали. Журналіст узяв із них приклад і простягнув папірець із записаною адресою.
— Можете поїхати до нього просто зараз. Точно застанете його вдома з друзями. Неділя — день asado! У нас немає нічого святішого за барбекю!
68
Стейки гриль. «Чураско» з димком. Соковиті ковбаски. Підсмажена кров’янка... Усе це шипіло, тріскотіло, шкварчало на мангалі завдовжки кілька метрів. У тому, що стосується asado, Пеллеґріні не розмінювався на дрібниці.
Квартал Палермо Чико розташований на північному заході міста. Тут під кронами дерев і диким виноградом тісняться вілли у французькому стилі, приватні особняки, англійські помістя. Плющ обвиває навіть дроти електромереж, ніби ховаючи розкішні оселі та будки охоронців.
Камери. Домофон. Сторожа. Собаки. Металодетектори. Обшук уручну. Жанна і Феро пройшли всі ці етапи й нарешті потрапили до садка Пеллеґріні. Їхнє французьке громадянство слугувало універсальною перепусткою. Вілла була сучасніша за інші тутешні будівлі. Світла коробка з прямими лініями а-ля Малле-Стівенс, прикрашена квадратними башточками та скляними переділками. Жанна подумала про домашній арешт Пеллеґріні: це була найгарніша в’язниця, яку вона коли-небудь бачила.
Вони підійшли ближче. Посеред газону росли плакучі верби, столітні дуби, королівські сикомори. Під ними перевертали гори м’яса кухарі, вдягнені як французькі шефи — у ковпаки та білі фартухи. Гості Пеллеґріні спокійно чекали з тарілками в руках...
Жанна думала, що зустріне тут генералів у формі, бабусь у брючних костюмах. Ще один стереотип... Товариство радше нагадувало клубний пікнік у Маямі. Чоловіки були переважно старші, але в хорошій формі, стильно вдягнені, засмаглі на аргентинському сонці. Вбрані в штани з виточками, поло «Ralph Lauren», взуті в черевики для гольфу. Що ж до жінок, то ці скидалися на їхніх онучок. Багато з них уже робили підтяжку й мали натягнутий, азійський вигляд, висічені скальпелем обличчя. Ціпочки носили «Gucci», «Versace» або «Prada» і, здавалося, всі недавно брали участь у конкурсах «Міс Аргентина» чи «Міс Латинська Америка».
«Диктатури дають імунітет», — подумала Жанна. Ці офіцери вбивали, катували, саджали людей до в’язниць, тридцять років тікали від правосуддя у своїй країні, а все-таки жили як сир у маслі. Спокійно чекали на свої слухання, знаючи, що аргентинський суд усе одно повільніший за Косаря.
Жанна глянула на Феро. Він не зводив очей з м’ясного розмаю на ґратках мангала.
— Щось не так?
— Я... я вегетаріанець.
Реально, цей психіатр був десь такий же готовий завоювати Аргентину, як Жанна — взяти участь у конкурсі мокрих майок.
— А ось і мої французики!
Вони повернулися на голос, який прокричав цю фразу іспанською. До них крокував велет із коротко підстриженим сивим волоссям, одягнений у темно-синю фліску та стильні широкі джинси. Вінісіо Пеллеґріні досі вирізнявся своїми характерними ознаками: окулярами в тонкій золотій оправі, вусиками, схожими на маленькі дротяні щіточки. Ці металеві контури ще більше підкреслювали прямокутну форму його обличчя. М’язиста пика хижака в ідеальному робочому стані. Ель Пумі було, мабуть, за вісімдесят. Але виглядав він на двадцять років молодшим.
— Що привело вас сюди, muchachos?[77]
У правій руці він тримав тарілку зі шматком яловичини розміром із цілу піцу. У лівій — келих червоного вина, подібний до пінти свіжої крові. Людоїд у розквіті сил. Жанна уявляла собі пику Пеллеґріні, коли під його будинок приходили на демонстрацію «Матері площі Травня». Мабуть, спускав на бабусь собак чи проганяв іншим радикальним способом.
Жанна коротко пояснила причини їхнього візиту. Дослідження. Книжка. Генерали. Звичний блеф.
— Хо-хо-хо, — проворкував він, анітрохи не збентежений, — полюбляєте згадувати минуле, еге ж?
Полковник пошукав поглядом спокійний закуток. Махнув на столик із тикового дерева в тіні сикомора. Усі розсілися на стільчики.
Офіцер насупив брови, помітивши їхні порожні руки.
— Не хочете перекусити?
Жанна вичепила одну «емпанаду» — пиріжок із м’ясом — із кошика, що стояв посередині столу. Кивнула Феро, запрошуючи його приєднатися. Психіатр похитав головою.
— Де ви взяли мою адресу?
— В офісі «Матерів площі Травня».
— Шльондри!
— Ми говорили лише з...
— Шльондри і більш ніхто! — Пеллеґріні помахав ножем. — Під черевиком ще однієї шльондри — Крістіни Кіршнер! Ви знаєте, що ця шмара виділила тим навіженим бабам космічний бюджет? Хоча країна висить на волосинці!
Крістіна Фернандес Кіршнер посіла президентське крісло після свого чоловіка. Жанна пригадала, що подружжя реформувало Верховний суд і проголосило закони про недоторканність неконституційними. Усе на радість старому Пеллеґріні.
— Травневі божевільні — шахрайки. Їхні сини досі живі. І розкошують у Європі!
Брехня була безсоромною, але Жанна не дивувалася, що в Буенос-Айресі ходять такі чутки. До того ж гнівався Пеллеґріні, схоже, суто про людське око.
— У своїй книжці, — заговорила Жанна, не даючи збити себе з пантелику, — ми хочемо згадати, поміж інших, адмірала Альфонсо Паліна...
Ель Пума накинувся на свій стейк. Він завзято різав криваве м’ясо.
— Щасти, — сказав він, проковтнувши шматок. — Ніхто не бачив його як мінімум двадцять років.
— Але ж ви були з ним знайомі, хіба ні?
— Звичайно. Справжній патріот. Обіймав важливу посаду в штабі служби розвідки аргентинської армії. Один зі стовпів антипартизанської війни.
— Що б ви могли про нього сказати? В особистому плані?
Пеллеґріні енергійно жував стейк. Схоже, цей процес займав значну частину його розумових зусиль. Але якась інша зона мозку міркувала. Підшукувала слова, щоб описати адмірала Паліна.
— Був у нього один недолік, — відповів він, запивши вином. — Він був святошею. Вічно стирчав у церкві. Був наближений до католицьких кіл.
— Ці переконання нормально поєднувалися з його... військовими обов’язками?
— А ви як думаєте? Палін мав руки в крові. По лікті. І мусив із цим жити... Навіть якщо в ті часи католицькі сановники підтримували винищення партизанів.
Полковник знову набив собі рота. Яловичина. Вино. Ядерне паливо.
— Пригадую одну історію, — сказав Пеллеґріні. — На початку диктатури Палін брав участь у перших vuelos. Знаєте, що це таке?
Жанна не відповіла, ошелешена тим, що офіцер так вільно згадує про колишній терор.
— Знаєте, що це таке, чи ні?
— Так, я знаю. Але...
— Але що? Існує строк давності, ні? Не забувайте: йшла війна. Наша країна кишіла паразитами. Ми врятували Аргентину від катастрофи. Якби ми не винищили всіх цих ліваків, — Пеллеґріні вимовив це слово іспанською — «izquierdistas» — з відразою, — пізніше вони знову взялися б за своє.
Ель Пума відбатував шматок стейка. За його спиною походжали туди-сюди гості: картаті штани, поло кислотних відтінків, різнокольорові брендові сукні — справжній цирковий парад.
— У кожному разі, не вам нас повчати. — Пеллеґріні націлив виделку на Жанну: — Це ви, французи, все вигадали! Антипартизанську війну. Тортури. Ескадрони смерті. Навіть скидання тіл у море! Усе відточили в Алжирі. Полковник Тренк’є виклав ці теорії в своїй «Сучасній війні». Ми просто взяли з вас приклад, от і все. До нас на навчання приїжджали французи. До Буенос-Айреса поприїжджала половина ТЗО[78]. Оссарес[79] мав свій кабінет у французькому посольстві. Епохальні події!
78
Таємна збройна організація — таємне політично-військове французьке угруповання, утворене 1961 року з метою захисту французького панування в Алжирі.
79
Поль Оссарес — французький головнокомандувач, у 2000 році визнав застосування тортур під час Алжирської війни.