Щоб зберегти самовладання, Жанна знову відкусила емпанади.
— У кожному разі, — повів далі Пеллеґріні, — нам слід віддати належне: ми працювали ефективно. За три роки справу було закрито. Ворога знищено. Потім доводилося розв’язувати дрібні проблемки.
— На кшталт операції «Кондор»?[80]
Пеллеґріні байдуже стенув плечима.
— Ми ж не будемо витягати на світло всі старі справи.
Жанна зухвало зауважила:
— Військові також довели Аргентину до краху.
Пеллеґріні грюкнув по столу руків’ям приборів.
— Єдина відома катастрофа — це Фолклендська війна! Тупа ідея тупого генерала. Срані англійці! У XIX столітті, коли вони тримали Буенос-Айрес в облозі, наші жінки лили їм на довбешки кипучу олію. Ото були часи! — Офіцер тицьнув виделкою у Феро: — Хлопчик нічого не їстиме?
— Він уже пообідав. Ви розказували якусь історію про адмірала Паліна...
— Так. Коли Палін був простим офіцером флоту, із ним сталася неприємність під час одного з перших vuelos. Лікар на борту літака колов в’язням наркоз. Коли вони засинали, їх роздягали. Я брав участь у цих операціях: купи голих тіл, наче в нацистському таборі, — не дуже приємне видовище... Після цього відчиняли люк і їх викидали. Палін виштовхував одного з арештантів із літака, коли хлопака прокинувся. І вчепився в нього. — Пеллеґріні розреготався. — Цей бевзь ледве не полетів за борт разом із subversivo!
Його сміх став гучнішим, а тоді перейшов у кашель. Полковник повернувся до свого шматка яловичини з похмурим виглядом.
— Він казав, що той хлоп щоночі являвся йому в кошмарах. Перед очима стояла його нажахана пика. Пальці, що вчепилися йому в руку. Беззвучний крик під час падіння... Для адмірала ця сцена уособлювала собою весь жах «польотів». Наче Бог розбудив в’язня, щоб ткнути Паліна мордою в саме жахіття його вчинку. — Пеллеґріні перебрав театральної пози й продекламував французькою: — «І в склепі око те на Каїна дивилось..." [81]
Він змахнув перед собою скривавленим ножем, ніби двірником автомобіля.
— Це не завадило йому продовжувати. І, поміж іншого, заснувати міліцейське ополчення «Три А». Він добряче попрацював.
Жанна знала цю назву. Аргентинський антикомуністичний альянс. Праворадикальне терористичне угруповання, з якого й формували загони смерті під час років репресій.
— Пізніше, — вів далі полковник, — він став адміралом. Відела його обожнював. У цій компанії він був знаний як інтелектуал. Це було неважко. Його призначили міністром інформації. Більше не треба було бруднити руки. А потім він відкрив для себе психоаналіз.
— Психоаналіз?
— В Аргентині обожнюють такі штуки. Його психотерапія тривала роки...
Жанна уявляла собі, як Альфонсо Палін, кат-головнокомандувач, серійний убивця, «мозок» антипартизанської чистки, щотижня приходить до психотерапевта, щоб полегшити тягар совісті. Mission impossible.
Настав час переходити до конкретних питань.
— Ми знаємо, що 1981 року, коли ви керували базою Кампо-Алеґре, Альфонсо Палін приїздив до вас.
Пеллеґріні взявся за achuras[82]. Це слово означало буквально «непотріб». Ковбаски. Кров’янка...
— Ви добре поінформовані.
— Можете розповісти нам, що тоді сталося?
Ель Пума задумався.
— Нащо мені вам про це розповідати?
Жанна поставила на честолюбство старого:
— Щоб бути центральним героєм нашої книжки. — І додала французькою: — En haut de l’affiche[83]. Та й потім, існує строк давності, ви самі це сказали.
Полковник розплився в хижій гордовитій усмішці. Так. Його марнославство було його ахіллесовою п’ятою. Жанна не могла позбутися деякої симпатії до цього чоловіка. Вбивця. Душогуб. Але цей злочинець дивився правді в очі.
— У ті часи ми мали одну проблему, — заговорив він. — Вище командування вирішило не вбивати дітей в’язнів. Тож їх треба було забирати. І ростити. У Чилі казали: «Треба вбити суку, поки та не наплодила щенят». Тут немовлят забирали й наставляли на правильний шлях. Інша методика. На мою думку, це була помилка. Треба було їх передушити. Всіх. Тепер усім ясно, до чого це нас привело: ці малі покидьки, яких ми помилували, яких ми виростили, обертаються проти нас! Треба було запхати їх до літака. Один укольчик — і...
— Що відбулося в Кампо-Алеґре?
— Там був безлад, — продовжив Пеллеґріні спокійніше. — Ніяких правил. Арештантки народжували просто в камерах. Офіцери віддавали немовлят своїм улюбленим шльондрам. Один комісар удочерив дівчинку, щоб на старості років мати «маленьку наречену». Командування продавало дітлахів багатим сім’ям. Відела хотів навести лад у цьому рейваху. І доручив Паліну провести перепис.
— Дітей, народжених у в’язницях?
Полковник заковтнув ковбаску.
— Саме так.
Феро вперше втрутився:
— А... а матері? Матері цих дітей?
— Їх переводили.
— Куди?
Пеллеґріні перевів погляд із Феро на Жанну. Він здавався враженим їхньою наївністю.
— До Буенос-Айреса йшла телеграма. З приміткою RIP. Resquiescat in pace[84]. Тоді люди ще мали почуття гумору.
— У листопаді 1981 року, — повернулася до головної теми Жанна, — Палін приїхав до Кампо-Алеґре провести облік народжень. Тоді сталося дещо неочікуване: адмірал сам захотів усиновити дитину.
Офіцер захоплено свиснув.
— Дуже добре поінформовані, compañera[85]...
— Хлопчику було дев’ять. Його звали Хоакім. Його всиновив офіцер низького рангу з військової бази, Уґо Ґарсія. Алкоголік, який прикінчив свою дружину, а тоді наклав на себе руки. Хоакім утік до лісу. Минуло три роки, поки його не забрав єзуїт-бельгієць П’єр Роберж. У березні 1982 року замість того, щоб віддати хлопчика Паліну, Роберж утік із ним до Гватемали. Але врешті-решт знову зв’язався з вами й доручив дитину Паліну, а тоді вкоротив собі віку.
Пеллеґріні розреготався.
— Не розумію, що нового я можу вам розказати.
— Нас цікавить лише одне запитання: чому Альфонсо Палін хотів усиновити Хоакіма, хоча хлопчик мав симптоми аутизму та злочинні нахили?
Ель Пума замислено кивнув головою. На його вустах досі блукала усмішка. Наче його все ще веселив цей жарт долі...
— Він мав причину. Найвагомішу з усіх можливих. Хоакім був його сином. Рідним.
— Що?
— Якщо ви порівняєте дати, то одразу побачите, що хронологія не збігається. 1982 року Хоакіму було дев’ять. Отже, він народився 1973-го. За три роки до початку диктатури. Насправді він не належав до тих дітей, яких украли з 1976 року. Його мати стала проблемою ще до того, як ми захопили владу.
— Ким була його мати?
— Секретаркою в ESMA. Не пам’ятаю, як її звали. Виявилося, вона була лівачкою. Шпигувала за нами. Її відправили до Кампо-Алеґре й розговорили.
— Не бачу зв’язку з Альфонсо Паліном.
— У Школі механіків вона була його особистою секретаркою. Вони крутили шури-мури. Дівча, мабуть, витягувало з нього інфу в ліжку. Або між ними справді щось було, не знаю... Коротше, коли Палін побачив наш конфіденційний список народжень з іменами арештанток, то помітив у ньому ім’я тієї дівчини. Він не знав, що вона була вагітна. Порахував і зрозумів, що батько хлопчика — він.
— Це міг би бути якийсь інший її коханець. Лівак. Із Montoneros[86].
— Так я йому й сказав, але Палін стояв на своєму. Виявилося, що він мав слушність.
— У якому сенсі?
— Дорослішаючи, хлопець усе більше походив на нього.
— Зовнішністю?
— Так, зовнішністю. І характером. Той самий кривавий кат, тільки в зменшеній версії. І більш дикунській...
80
Спільна назва для кампаній переслідування й винищення політичної опозиції, які проводилися південноамериканськими диктатурами в 1970—1980 рр.
86
Партизанська організація лівого спрямування, яка активно діяла в Аргентині в 1960—1970-ті роки.