Жанна поглянула на Феро. Цей неймовірний факт пояснював одночасно і початок, і кінець усієї історії. Уперте бажання Паліна забрати Хоакіма. Той факт, що тепер він представляє його своєму психіатру як рідного сина.
— Що сталося потім? Я маю на увазі, після Гватемали?
— Точно не знаю. Палін їздив по Хоакіма в Атітлан. Єзуїт злетів із котушок. Висадив собі мізки. Я більше ніколи не бачив жодного з цих трьох. Після Фолклендської війни Палін як крізь землю провалився.
Пеллеґріні глянув на годинник. Упер руки в боки й подивився на своїх співрозмовників з-під насуплених брів.
— Ваші запитання починають здаватися мені реально дивними...
У Жанни була готова відповідь:
— Хоакіму, синові Паліна, у нашій книжці надано особливу увагу.
— Чому?
— Бо він сам став убивцею. У Франції.
Ель Пума не виказав ні стурбованості, ні здивування цією новиною. Він схопив пляшку чогось міцного і налив собі. У Жанни виникло враження, ніби це бензин, який ллють у розпечений мангал.
— Срані немовлята... — прогарчав полковник, перехиливши чарку. — Треба було вбити їх усіх.
69
— Сеньйора Констанса? Me llamo Jeanne Korowski[87].
Повернувшись до готелю й запропонувавши Феро трохи перепочити, щоб оговтатися від пережитих емоцій, Жанна зачинилась у своєму номері. Вона хотіла порити з іншого боку розслідування. Череп. Первісне плем’я. Хорхе де Альмейда... Вона не стала згадувати про ліс духів і загадковий народ при Пеллеґріні: інстинктивно відчувала, що він про це нічого не знає.
О четвертій дня Жанна набрала тукуманський агрономічний інститут. Співробітників на місці не було. Неділя, їй вдалося поговорити лише з охоронцем. Він відмовився дати їй особисті контакти Даніеля Таєба, як і його асистента — того, з яким говорив Райшенбах. Жанна змогла дістати лише номер супутникового телефону, прикріплений до розкопок у провінції Жужуй за 600 кілометрів від Тукумана. Керувала експедицією така собі Пенелопе Констанса, палеоантропологиня.
Після кількох невдалих спроб Жанні нарешті вдалося до неї додзвонитися. Зв’язок був поганий. У слухавку задував вітер. Мабуть, науковиця саме була на розкопках. Жанна уявляла собі пустелю. Вихори пилюки. Кістки, спечені на сонці...
У кількох словах вона представилась, а тоді запитала:
— Ви знаєте Хорхе де Альмейду?
— Ні.
Хороший початок. Жінка виправилась, ввертаючи слова між шквалами вітру:
— Ми лише перетиналися кілька разів. — Мабуть, антропологиня була в літах: її голос дрижав. Хіба що це був наслідок посередньої якості зв’язку. — Я часто їжджу в експедиції. Та й він постійно на розкопках.
— Ви знаєтеся на місцевості, де він працює?
— Ні. Нордесте зовсім не моя спеціалізація.
Жанна уявила собі мапу півночі Аргентини. Тукуман розташовувався на північному заході. За тисячу кілометрів від Буенос-Айреса. Провінція Жужуй — ще на шістсот кілометрів північніше. До Нордесте слід було відрахувати ще тисячу кілометрів, але прямо на схід. Цілком звичні для Аргентини відстані.
— Ви пам’ятаєте дати його останніх експедицій?
— Здається, він їздив тричі. 2006-го. 2007-го. 2008-го. Стверджує, що виділив там периметр розкопок. Я в це не вірю.
— Чому?
— Це заплавна зона. Затоплена територія.
— І що?
— Ми говоримо про палеонтологію. Безглуздо сподіватися знайти викопні рештки в місці, де все гниє за кілька днів. Наші головні союзники в мандрах у минуле — це сухість, осадові породи, вапняк.
Жанна не подумала про це. Сидячи на ліжку по-турецьки, вона споглядала три стіни попереду і по боках. Кремово-сірі. Приміщення нагадувало деякі кімнати для допитів, де кількість декору сягала нуля. Саме те, що потрібно.
— Схоже, Хорхе де Альмейда зник.
— Він не подає ознак життя, це інше. З того, що кажуть у лабораторії, він іще той дивак.
— У якому сенсі?
— Він веде розкопки самостійно. Що значно збільшує ризик травмування чи смерті. Але поки ніщо не вказує на те, що з ним щось сталося... У тій місцевості немає ніяких засобів зв’язку. Ви знали, що той регіон називають «ЕІ Impenetrable»?[88]
Жанна не відповіла. Вона перепитала:
— У нього немає супутникового телефона?
— Я не знаю, яке обладнання він узяв.
— Що ви знаєте про його відкриття?
— Лише чутки. Він стверджує, що знайшов кістки, які повністю змінять наші уявлення про доколумбову еру. Які доводять, що на американському континенті людина живе вже сотні тисяч років. Дурниці. Нам відомо, що люди прийшли до Північної Америки з Азії лише 30 000 років тому. А на півдні вони з’явилися всього 10 000 років тому. У нашій справі слід завжди залишатися відкритим до новизни, але це справді занадто. Ніхто в лабораторії йому не вірить. Тому він і поїхав туди знову. Розлючений. Шукає незаперечних доказів.
Голос Констанси був лагідним і шорстким. Жанна уявляла собі стару, закутану в куртку сафарі. Схожу на скелі та кактуси, які, мабуть, оточують її цієї миті. Кам’янистий, вапнистий, обвітрений світ, де є лише колючки й копалини.
— Вам про щось говорить ім’я Франческа Терсія?
— Ні. Хто це?
Жанна не відповіла. Запитання тут ставила вона.
— Як давно поїхав де Альмейда?
— Два місяці тому. У нашій справі це дрібниці.
— Але люди в лабораторії хвилюються.
— Ні, не дуже... — Схоже, Пенелопе зрозуміла, що її по-справжньому допитують. — Я не дуже добре зрозуміла вашу роль у цій історії. Кажете, ви слідча суддя з Франції?
— Так. Зникнення Хорхе де Альмейди пов’язане зі справою, над якою я працюю в Парижі.
— У Парижі... — мрійливо повторила дослідниця.
Тоді заговорила — її голос раптом зазвучав чіткіше:
— Раджу вам зв’язатися з Даніелем Таєбом, нашим начальником. Це він керує дослідженнями Хорхе.
— Маєте його мобільний?
Палеонтологиня не вагаючись продиктувала цифри. Нарешті Жанна дістала особистий номер Таєба Невловимого. Вона щиро подякувала співрозмовниці й поклала слухавку. Одразу набрала директора. Автовідповідач. Жанна не стала залишати повідомлення.
17:00. Вона зненацька відчула, як на неї навалилася втома останніх днів. Може, й собі подрімати? Ні. Треба було рухатися. Просуватися далі. Жанна знічев’я вирішила навести лад у матеріалах справи.
Але спочатку порахувала песо, які виміняла в аеропорту. Не казкові статки, але ціни в Аргентині були сміховинні. До речі, треба було ще написати своїй банкірці, щоб вона перевела останні заощадження на поточний рахунок. На горизонті бовваніли чергові витрати... Можливо, її розслідування завершиться через брак коштів. Ось так банально.
Жанна відкрила свою поштову скриньку — у готелі працював вайфай — і побачила лист від Райшенбаха. Клацнула на прикріплений файл. Фотографія Хорхе де Альмейди. Весела фізіономія ренесансного янголятка під ореолом кучериків. Жанна впізнала це обличчя. Вона покопалася у своїй папці й витягла груповий знімок, який украла у Франчески Терсії. Група палеонтологів У БА, випуск 1998 року. Жанна вгадала. Жартівником, який обвів свою голову на тій світлині й написав згори «Те quiero!», і справді був Хорхе де Альмейда.
Отже, все збігалося. Щоб довести справжність своїх знахідок, де Альмейда відправив Франчесці Терсії, своєму юнацькому коханню, муляж черепа, який він знайшов у лісі духів. Скульптура Франчески мала бути гучною сенсацією. Будь-кого приголомшило б видовище такої істоти, чий вид оселився в Аргентині 300 000 років тому — і досі там жив! А Хорхе де Альмейда став би зіркою палеоантропології.
Але вони не врахували, що дитина-вовк пильнує... Залишалося те саме запитання: звідки Хоакім дізнався про цей таємний проект? Франческа була з ним знайома? Розповіла йому про свої плани?
Жанна занотувала останні дані. Замість висновку скопіювала файл на флешку й сунула її до кишені.