Шоста вечора.
Думка про сієсту повернулася. Ломота в м’язах. Свинцеві повіки. Жанна встала й перевірила двері. Замкнені. Запнула вікно шторами. Простягнулася на ліжку. Хоч як це дивно, вона почувалася тут у безпеці. Не завдяки Феро — він мало важив у цій пригоді. Радше завдяки Буенос-Айресу. Його обширу. Його моці...
Так. Гамір, сила, багатство цього міста захищали її...
Жанна заснула з цим теплим почуттям у серці.
70
— Розкажіть мені про Хоакіма.
— Що ви хочете знати?
— Який він із себе?
— Не дуже високий. Стрункий. Дуже смаглявий. Латиноамериканський типаж.
— А обличчя?
— Схожий на батька. — Феро стиснув собі щоки великим і вказівним пальцями. — Лице ніби затиснуте лещатами. Дуже запалі щоки.
— А його психічний стан? Він аутист чи ні?
— Ні, не в традиційному значенні цього слова.
— Ви самі на останньому записі діагностували йому аутичний розлад.
Антуан Феро похитав головою.
Дев’ята вечора.
Освітлення в ресторані було занадто яскраве. Різке біле світло, що падало зі стелі вертикально, надаючи кожній речі агресивної реалістичності. Стейки в тарілках стікали кров’ю. Сяяли розчервонілі від холоду обличчя. На скатертинах блищали прибори. Довкола відлунням цих спалахів наростав гамір голосів. Паризька брасерія в годину пік, посилена південноамериканською експресивністю.
— Я помилявся. Я вже тоді про це знав. Таке роздвоєння неможливе. Одна аутична особистість і одна, скажімо так, нормально структурована. Не може такого бути.
До них підійшов офіціант. Жанна кинула оком на ламіноване меню — під кричущим світлом воно здавалося намащеним оливою.
— Салат капрезе, — попросила вона.
— Мені також.
Два салати з томатами, моцарелою й базиліком посеред аргентинської зими: обоє мали смак до іронії. Єдиним виправданням могло слугувати те, що це був італійський ресторан — піцерія «П’єґарі», схована під дорожньою розв’язкою, за двісті метрів від готелю.
— На мою думку, — заговорив психіатр, — Хоакім страждає на шизофренічний розлад. У його випадку це щось більше, ніж розлад ідентичності. У дорослій психіці справді міститься... інша душа. Особистість, яка, можливо, страждає на синдром Асперґера.
— Що це таке?
— Ганс Асперґер — один із відкривачів аутизму, як і Лео Каннер. Але його прізвищем називають лише специфічний тип розладу, описаний у його працях. «Розлад розвитку», але не «високого рівня». Такі діти не страждають на розумову відсталість і навчаються правильно висловлюватись.
— Чого не скажеш про Хоакіма.
— Його «цивілізована» особистість прекрасно володіє мовленням. Хоакім розмовляє французькою, іспанською, англійською. А його дикунська половина продовжує опановувати мовлення, користуючись ним на кшталт аутиста.
— Тобто цей синдром Асперґера належить до аутичного спектра?
Феро розвів руками.
— Згоди серед спеціалістів немає. Але питання не в цьому. Питання ось у чому: звідки в нього цей розлад? Був у нього з народження? Чи розвинувся через травматичний досвід?
— Ви маєте на увазі його життя з лісовим народом?
— Або навіть раніше, під час різанини в сім’ї.
Принесли капрезе. Обоє не звернули ані найменшої уваги.
— Я вважаю, — вів далі психіатр, — що це відбувалось у два етапи. Спочатку спричинена трагедією в Кампо-Алеґре паніка стерла з Хоакімової психіки будь-які сліди людського виховання. Його мозок став чистим аркушем. Потім на цій незайманій території відбилося навчання архаїчного народу.
— Ви маєте на увазі, що його поведінка, хоч як її назви, перш за все викликана перебуванням серед клану в заплаві?
— Саме так. Його аутизм — лише ілюзія. Хвороба полягає в іншому. До речі, чи справді це розлад? Чи просто результат особливого виховання? Дитина-вовк виросла серед дикунів. І стала носієм, уособленням цієї доісторичної культури. Пригадайте його ритуали. Вибір жертв — Венер. Наскельне письмо. У цьому плані він унікальний. Ось чому я маю з ним поспілкуватися.
Жанну здивувала логіка Феро.
— То ви сподіваєтеся спіймати його живим?
— Звичайно. Я маю його лікувати.
— Ви хотіли сказати, вивчати його.
— Вивчати, щоб вилікувати. У мене не залишилося жодних сумнівів, Жанно. Ми прямуємо до колосального відкриття в галузі антропології! Через Хоакіма. Через плем’я з лісу духів!
Щоб угамувати його, Жанна розповіла про свою розмову з Пенелопе Констансою. Аргументи справжньої спеціалістки, що заперечували знахідки де Альмейди.
— Це вона так каже, — не погодився Феро, насупившись. — Революційні відкриття завжди бентежать людей. Особливо у вузькій царині. Це закон парадигм, і...
— Парадигми тут ні до чого. Ліс духів — це заплава. У такому болоті не може зберегтися жодних викопних решток.
— Але це не викопні рештки! У цьому революційність знахідок. Черепу немає й двадцяти років! Той архаїчний народ і досі існує!
Жанна знову дала задню:
— Усе це ще треба довести. Череп може виявитися просто пошкодженим, хоч йому й приписують усілякі небилиці. Ми не бачили каріотипу, встановленого Неллі Баржак. Ніщо не свідчить про те, що ці знахідки справді відрізняються від 23 пар хромосом сучасної людини.
— А ті вбивства? Думаєте, хтось став би вбивати людей в ім’я якоїсь фантазії?
— Убивають завжди через фантазії. Ви плутаєте реальність і переконання вбивці. Може, Хоакім і вважає, що захищає якусь таємницю. Таємницю свого народу. Але є висока ймовірність, що всього цього не існує.
— А його життя в лісі? Modus operandi вбивств? Переконання вашого єзуїта?
— Це все непрямі докази. Ніщо з цього не свідчить про правду беззаперечно.
— Ви говорите як суддя.
Він схрестив руки на грудях і замовк, набурмосений.
— Феро, — заговорила Жанна примирливим тоном (вона називала його на прізвище, бо ненавиділа ім’я Антуан), — кожен закуток Землі дослідили, вивчили, описали. Тепер уже неможливо знайти невеличке плем’я, що ховається в лісі. Тим більше доісторичне. Я впевнена, що є інше пояснення.
— У кожному разі, — просичав психіатр крізь зуби, — ключ до загадки схований у лісі.
— Тут я з вами згодна.
Чоловік поклав прибори і знову розвів руками.
— Що тоді? Їдемо туди?
Жанна всміхнулася. Уперше це запитання прозвучало вголос. Заглибитися в ліс духів. Кинутись у вовчу пащу — хоч би ким той вовк був.
— Думаю, в нас немає вибору, — відповіла вона, щоб применшити серйозність цього рішення. — Але спершу маємо заїхати до Тукумана. Поговорити з Даніелем Таєбом, начальником лабораторії. Пенелопе Констанса сказала, що він найкраще знає Хорхе де Альмейду. Принаймні його дослідження.
— Це далеко?
— Тисяча кілометрів на північний захід.
— Полетимо?
Жанна знову всміхнулася.
— Я вже забронювала квитки.
71
Понеділок, 16 червня, рейс 1712, «Aerolíneas Argentinas». Вилетіли затемна, о шостій ранку.
Приземлилися на світанку.
Жанна споглядала крізь ілюмінатор справжнє обличчя Аргентини. Суходіл, але безкраїй, ніби море. Пласка й безмежна. Обрій тут був прямою, що прилягає до неба. Кажуть, у цій країні дороги повертають лише в одному напрямку — донизу. За горизонтом.
Жанна розглядала поля, пасовиська, ліси, що прозирали крізь хмари. У світанковій сутіні всі кольори здавались яскравішими. Річки текли багряними потоками. Рівнини мінилися смарагдовими тонами. А над ними засніжені гори проштрикували небо своїми білосніжними вершинами. Цей контраст між кригою і родючими землями дещо нагадав Жанні. Провінцію Тукуман називали «аргентинським Едемом». За тисячами кілометрів посухи й пилюки простягалася найбільша в країні сільськогосподарська зона, яка годувала добру частину всього населення.
Посадка. На злітній смузі почуття безмежності ще більше посилювалося. Краєвид відкривався на всі 360 градусів. Хоч куди обернешся — погляд губився, переслідуючи невловиму лінію горизонту без жодних орієнтирів. Жанну охопило дивне почуття. Якесь... горизонтальне запаморочення.