Таєб вигнувся в позі танцюриста.
— Розумію, розумію... — сказав він із виглядом, що свідчив про протилежне.
Зненацька він різким рухом поставив свою драбину. У його руках з’явилася куртка.
— Ходімо вип’ємо кави.
Вони повернулися на площу. Жанна краєм ока спостерігала за науковцем, що дріботів тротуаром, ніби гірське козеня. Таєб, вочевидь, належав до єврейської спільноти Тукумана, досить численної в цій торговій столиці. Здавалося, ніби він підтримує дивні стосунки з власним одягом — джинсами, картатою сорочкою, полотняною курткою. Це проглядало в кожному жесті. Чоловік то засовував руку в кишеню. То поправляв в’язку ключів, прикріплену до ременя. То розпрямляв складку на сорочці. Ці дії виглядали гнучкими, змовницькими, спільницькими.
Таєб обрав невеличку італійську кав’ярню під назвою «Jockey Club». Стійка з чорного мармуру. Обшиті бурим деревом стіни. Столи й стільці зі світлого дерева. Сильний запах обсмаженої кави.
Вони всілися за стійкою на барних стільцях.
— Ну, — сказав антрополог, замовивши каву, — де Альмейда був божевільним.
— Чому ви говорите про нього в минулому часі?
— Його немає два місяці. Два місяці він не подає жодних звісток. Це щось означає, ні?
Жанна ледве розуміла його аргентинський акцент. Він ковтав, випльовував, проціджував слова крізь зуби, вимовляв шорсткі склади, які ніби виросли на полях довкола міста, їм подали каву. Таєб узяв цукорницю й насипав три ложки в крихітну чашечку. Його рухи були меткі, наче в рибини.
— Думаєте, він мертвий?
Антрополог знизав одним плечем, колотячи ложечкою.
— Так йому було на долі написано. Де Альмейда був одержимий.
— Чим?
— Цим регіоном... Нордесте. Чако...
— Ми знаємо, що він зробив там якісь важливі відкриття.
— А то. Так він стверджував. Але так і не спромігся надати хоч найменшого доказу.
— Нам говорили про якісь кістки...
Таєб розреготався.
— Ніхто їх ніколи не бачив. Він ревно оберігав свої знахідки. А може, й узагалі нічого не знайшов. Я особисто так і думаю.
— Ви могли б розповісти все спочатку?
Антрополог досі розмішував каву.
— Колись Хорхе був справжнім світилом в УБА. Університеті Буенос-Айреса. На його докторську дисертацію про міграцію Sapiens sapiens через Беринговий перешийок одразу почали посилатися. Він попросив перевести його сюди, до нашої лабораторії в Тукумані. Ми прийняли його з розпростертими руками, бо думали, що він працюватиме на наших розкопках. Але він лише хотів наблизитися до предмета своєї одержимості — гіпотези про наявність решток доби палеоліту в Нордесте, у провінції Формоса. Дурниці.
Констанса вже говорила про ці сумнівні теорії. Таєб одним махом ковтнув свою каву.
— І все ж йому вдалося зібрати кошти на першу експедицію, — вів далі він. — 2006 року. Кількамісячна пригода.
— Він щось знайшов?
— Кажу ж вам: він нічого не хотів показувати. Але стверджував, що зірвав великий куш. Це його слова. Великий куш. Дивився на нашу роботу з жалістю. Так, ніби наші розкопки були давно неактуальними.
— Він поїхав в експедицію й наступного року, так?
— Так. Пропадав там іще на місяць довше. Тоді повернувся, набагато тихіший. Навіть занадто тихий.
— Занадто?
— Він здавався... наляканим. Точно. — Антрополог задумався. — Схоже, його налякало те, що він бачив.
— Він так і не розповів, що це?
— Ні. Казав, спершу треба провести аналізи. Зв’язатися з потрібними партнерами. На його думку, відкриття було таким гучним, що він мусив діяти обережно. Радше схоже було, наче він підхопив болотну лихоманку.
— Ви так і не дізнались, у чому була річ?
Таєб відповів не одразу. Паузу заповнило шипіння кавоварок. Брязкіт чашок. Гамір голосів. Чоловік замовив іще одну каву. Схоже, він проглядав власні спогади, втупившись очима в одну точку.
— Звичайно дізнався. Він не витримав. Він нібито знайшов докази, які повністю змінюють наше уявлення про американську праісторію. Нібито людина з’явилася тут не десять, а триста тисяч років тому!
— Отже, він знайшов рештки протокроманьйонців.
Антрополог задер одну брову зі зненацька недовірливим виглядом. Так, наче Жанна приховала від нього свої знання з палеонтології.
— Я не дуже на цьому знаюся, — додала вона. — Просто навела довідки.
— Усе так, — підтвердив Таєб, киваючи. — Хорхе стверджував, що викопав череп підлітка, схожий на черепи архаїчних Homo sapiens. За його словами, череп мав усі характерні риси цієї гілки. А ці створіння, які населяли Африку триста тисяч років тому. В Аргентині!
Принесли ще одну каву. Цукорниця, цукор, ложка...
— Такі речі фізично неможливі, — продовжив чоловік. — Homo sapiens sapiens з’явилися в Африці. А тоді розселилися по Європі та Азії. І лише потім, коли рівень океанів знизився, потрапили на американський континент, перейшовши по Беринговому перешийку, навіть не намочивши ніг. Ми не знаємо точних дат, але припускаємо, що це сталося між двадцятьма та тридцятьма тисячами років тому. Потім ці перші люди розійшлися всім американським континентом. Отже, гіпотеза де Альмейди безглузда, хіба що ми припустимо, що певні кліматичні явища осушили Берингове море в давніші часи. Або уявимо, що деякі протокроманьйонці вже в той період були неабиякими мореплавцями.
— А чом би й ні?
— Справді, чом би й ні? Однак потрібні докази. Поки що в жодній науковій праці не обґрунтовано ані найменшого факту, який натякав би на таку можливість.
Отже, Даніель Таєб і сам припускав, що його заперечення розвіялися б, якби йому дали конкретні докази.
— Повернімося до розкопок де Альмейди.
— Він хотів поїхати втретє. Але ні наша лаба, ні УБА не погодилися його фінансувати.
— Він вклав власні кошти?
— Саме так. Хотів іще раз перевірити деякі факти. І ось результат. Як крізь землю провалився. Анічогісінько. Просто ще один навіжений, що приніс себе в жертву заради своєї мети.
— Ви відрядили пошукову експедицію?
— Звичайно. Але де саме його шукати? Як і всі дослідники, де Альмейда приховував місце своїх розкопок. Його слід губиться в крихітному селі, Кампо-Алеґре, за 200 кілометрів на північ від Формоси.
— Вам про щось говорить назва ліс духів?
— Ні. Це десь там?
Жанна нарешті вирішила випити свою каву. Ледь тепла. Таєб досі замислено калатав ложечкою. Він ніби читав у кавовій гущі, але не майбутнє, а минуле. Жінка відчувала, що може витягти з нього ще щось. Суддівська інтуїція. Їй навіть не довелося запитувати:
— Найкумедніше те, що де Альмейда не просто стверджував, ніби знайшов сліди перших людей на континенті. Він казав, що знайшов коріння зла.
— Коріння зла?
— За його словами, розкопки привели його до якогось святилища. Такого собі місця злочину. Довкола черепа й скелета підлітка лежали інші кістки. Вони належали дорослим років за сорок. На цих кістках були незвичайні відмітини. Їх ламали, шкребли, дробили кременем. Ну, ви уявляєте.
— Той підліток був канібалом?
— Так. Але є ще одна деталь... Де Альмейда нібито провів ДНК-аналіз цих решток — що, скажу одразу, не витримує жодної критики: неможливо виділити генетичний матеріал із таких давніх кісток, але нехай...
Жанна подумала, що тут не було ніякого дива — з тієї простої причини, що кістки пролежали там зовсім недовго.
— Результати виявилися за межами розуміння.
— Чому?
— Кістки жертв і підлітка належали до однієї спорідненої групи. Наш протокроманьйонець зжер власну родину. Своїх братів. Або батька. Madre Dios! Де Альмейда казав, вони хавали одне одного!
Кав’ярнею пронеслося шипіння.
Торохкотіння чашок і тарілок не змогло заглушити слова Феро:
— Тотем і табу...
73