Тукуман і Формосу відділяють 1200 кілометрів.
Близько двадцяти годин дороги.
Чоловік, який здав їм автівку — «тойоту ленд крузер стейшн вегон V8», — попереджав. Не варто очікувати на приємну поїздку. Асфальтована дорога часто перетворювалася на просту ґрунтовку. Інколи навіть на одноколійку. Якщо в такому разі назустріч їхала вантажівка, починалася гра в російську рулетку.
— Я можу здати вам своє авто лише до Формоси, — сказав він наприкінці. — Там уже шукайте місцевих. Це дупа світу.
Жанна знала цю країну. Якщо аргентинець ужив такий вираз, то Формоса справді била всі рекорди ізольованості та бідності. Платила знову Жанна. Вона вже не думала про свій банківський рахунок. Розплачуватися довелося готівкою. Аргентинці не люблять карток. Безмежне царство безконтактного розрахунку знайшло свою межу якраз в Аргентині. Жанна мусила шукати банк. Заповнювати бланки. Зв’язуватися зі своїм відділенням у Парижі. Це зайняло все пообіддя.
Їм підготували позашляховик. Збили лічильник до нуля. Познайомили з водієм — вони цього не просили, але в Аргентині робочий час людини коштує дешевше за оренду авто. Тож тут машини здають разом із водіями, щоб наглядати за справжнім скарбом — двигуном на колесах.
Тепер вони мчали на повній швидкості. Феро заснув. Він постійно сповзав Жанні на плече. Щоразу вона м’яко відпихала його, відчуваючи його тендітну кістляву фігуру через сорочку. Підліток у шкільному автобусі. Жінка пригадувала схожу сцену з роману Франсуази Саґан «Чи любите ви Брамса?». Це історія жінки «в літах», яка крутить роман із молодим чоловіком. Невже й на неї це чекає? Ні. Серйозність їхньої поїздки — щоб не сказати, її суїцидальний характер, — повернула її мізки на місце. У цій справі Жанна була передусім суддею. Слідчою з холодною головою, яка йшла до кінця своєї місії...
Час від часу вона відводила очі від краєвиду та роздивлялася водія в дзеркалі заднього огляду. Чоловік був метисом. Напівіндіанцем, напівєвропейцем. На його обличчі читалися всі перипетії аргентинської історії. Повільне змішування крові. Потоки міграції. Його лице було мапою. Часовою стрічкою. На ньому відображалися завоювання, баталії, шлюби цієї країни...
Жанна занурилася в роздуми. Може, вона й помилялася, але їй здавалося, що слова Таєба відзначають певний поворот. Принаймні тепер неймовірна гіпотеза набирала очок. Архаїчний народ. Клан канібалів. Плем’я, засноване на кровозмішенні, інцесті, батьковбивстві... Плем’я, яке ховалося в непрохідних лісах. І яке тисячоліттями уникало будь-яких контактів з еволюційно «розвинутим» людським видом.
Неможливе набувало реальних обрисів.
І це неможливе породило монстра — Хоакіма.
На узбіччі з’явилася заправка.
Після кількох годин ніщоти два бензинові насоси й потерта халупа здавалися неабиякою подією. Жанна вийшла, щоб розім’яти ноги та випорожнити міхур. Вона впізнавала призабуте відчуття. Уже знайоме їй з Перу, Чилі, Аргентини. На цих пустельних землях заправка була оточена не гуркотінням дороги, а ореолом тиші. Тиша огортала її, як імла огортає острів. Або як храм сповнюють священні пахощі...
Повернувшись до машини, Жанна побачила двох індіанців, що сиділи навпочіпки на ґанку заправки. Незворушні, з волоссям до плечей. Від них ширився запах свіжоскошеної трави та кислого молока. Їхні обличчя виділялися в електричному світлі, наче маленькі темні панцирі. Риси нагадували скульптури з кактусового стовбура. Скульптури, призначені відлякувати. Особливо очі — такі вузькі, що здавалися двома ранами, — викликали глухий, ніби прихований жах. Жах, про який сам не здогадуєшся.
Один із них сьорбав мате через металеву соломинку, вставлену в чорне горня. Біля нього стояв термос, який забезпечував постійний доступ до окропу. Жанна пригадала, що в Нордесте yerba mate[92] — традиційний напій.
— Що він робить?
Феро, скуйовджений, заспаний, мав пом’ятий піджак і ще більш пом’яту пику.
— П’є мате.
— Що це таке?
— Трав’яний настій. Дуже гірка штука. Типова для Аргентини.
Індіанець передав горня сусідові, який і собі сьорбнув із байдужим виразом обличчя.
— Так можна й герпес підхопити, — глузливо і водночас гидливо зауважив психіатр.
Жанна починала вважати його занадто тупим. Принаймні занадто вузьколобим, щоб оцінити велич Аргентини. Вона подумки попрощалася з двома індіанцями, які навіть не глянули на французів. Жанна бачила ту велику пустку, яка жила в них. Свобода без назви й без кордонів, спільна і для них, і для цього пейзажу. У них не було пересторог буржуазного життя. Їхній дух ніщо не обмежувало. Вони були на «ти» з богами, з нескінченністю. Єдиними межами для них були обрій і зміна пір року.
Знову в путь.
Асфальт уже давно поступився місцем ґрунтовці. Жанна перебралася на переднє сидіння. Нерівності дороги не давали жодного перепочинку. Щойно машина розганялася, з’являлася вібрація, що проникала в плоть і кістки. Тоді покриття раптом ставало піщаним. Починалося ковзання сипкими борознами, яке навівало моторошне почуття, ніби випадаєш із власного тіла.
Жанна дістала мапу. Їй хотілося вивчити маршрут. Одна-єдина траса в східному напрямку хилилася на південь, окреслювала велику петлю, тоді повертала на північ, звиваючись через провінцію Сантьяґо-дель-Естеро. Жанна уявляла крихітні села, які з’являтимуться що сто кілометрів...
Вона прокинулась о другій ночі. Нічого не видно. Зиркнула на лічильник. 700 кілометрів. Вона розплющила очі інстинктивно. Ніби передчувши наближення головної події цієї ночі — перехрестя. Неподалік від села Ав’я Терай авто звертало з ruta[93] 89 на ruta 16. Водій, прилиплий до керма, повернув праворуч. Цей єдиний поворот більш-менш збігався із в’їздом до іншої провінції — Чако. «Полювання» однією з індіанських мов...
Жанна знову витягла мапу. Тепер вони прямували до Ресістенсії. Тоді почнеться ruta 11. Ще 200 кілометрів — і нарешті Формоса... Із глибин її сонного мозку зринув жарт. У Буенос-Айресі жартували, що розв’язати проблему пенсій дуже просто: варто просто відправляти старих у мандри. Взимку — до Вогняної Землі. Влітку — до Формоси. Там вони помруть відповідно від холоду або від спеки. Ще в Аргентині ходила одна легенда, згідно з якою в Нордесте можна працювати лише вночі, настільки там удень пекельно спекотно...
Мапа випала з Жанниних рук. Вона знову піддалася дрімоті. У пітьмі з’явилися Альфонсо Палін і Хоакім. Хоакім досі був дитиною з фотографії. Зі шкірою, вкритою шматками кори, листям, шерстю, що прилипла через слину й бруд. За ним стояв його батько. Видно було його сріблясту шевелюру, а трохи далі, в тіні, — дивний вигин, обриси м’язів... Альфонсо Палін був кентавром. Напівлюдиною-напівконем. І батько, і його син були міфічними створіннями...
74
Формоса з її пальмами і нещодавно перефарбованими будинками нагадувала курортне містечко. Якщо перетнути її всю, то на межі міста можна спіткнутись об сіру, болотисту річку Параґвай, що зливається з обрієм. Вдалині на її хвилях колихалося кілька кущиків, нагадуючи, що це не море, а межа між двома світами — небом і водою. Якщо Тукуман був розташований посеред дупи світу, то Формоса — на її краю.
Водій висадив їх перед готелем «Інтернасьйональ», єдиним призначеним для іноземців. Приємно дивувала температура. У червні спека Нордесте слабшала. Між 20 і 30 градусами. Метис так само мовчки заніс їхні речі до лобі готелю й зник. Він збирався відразу вирушити у двадцятигодинний зворотний шлях. Без жодного перепочинку. Здатність долати такі відстані належить до генетичної спадщини аргентинців. Простір, самотність, розтягнутий час течуть у їхніх жилах.
Жанна зняла два номери й заплатила наперед. Вони заселилися. Кімнати були такі ж, як і все місто. Просторі. Тропічні. Пустельні. Жанна ввімкнула кондиціонер. Відгорнула штори й подивилася на річку, що текла попід вікнами. У ясну погоду, мабуть, звідси видно береги Параґваю, країни в глибині неба. Але тепер, в імлистому світлі дня, ця земля набувала ірреальності недосяжної Атлантиди.
Жанна попросила Феро дати їй спокій хоча б на годинку. Достатньо, щоб знайти іншу машину з іншим водієм. Вона подзвонила на рецепцію. Чи є в місті туристичний центр? Ні. Всі туристичні агентства тут обмежувались однією людиною, яка мала лише ім’я без прізвища — Бето. Жанна набрала його номер. Чоловік підняв слухавку на другому гудку, наче тільки й чекав що на цей дзвінок. Жанна виклала йому свій план. Бето був вільний. Він був готовий. Він був згодний. Чи можуть вони зустрітися, щоб детальніше поговорити про майбутню поїздку? Без проблем. Він буде на рецепції готелю за п’ять хвилин. Жанна побила рекорд швидкості організації мандрівки.
92
Іспанська назва чаю мате, а також рослини, з якої його виготовляють, — падуба парагвайського.