Вона все-таки виділила собі кілька хвилин на душ і перевдягнулася, перш ніж спускатись у фоє. Бето вже чекав на неї. Першою Жанниною асоціацією був бойскаут на схилі літ. Чоловік років сорока з гаком був убраний у широкополий капелюх та сорочку й шорти кольору хакі. Картину доповнювали великі ручиська, натягнуті до колін шкарпетки та весела фізіономія.
Чоловік поцілував її в щоку. Жанні це не сподобалося, хоча в Аргентині так було заведено. Вона запропонувала йому сісти в ресторані готелю. Була перша дня. Народу було багато, але вони знайшли вільний столик. Жанна попросила на рецепції мапу північно-східних провінцій Аргентини. Розгорнула й попередила Бето: вона не хоче ні до водоспаду Іґуасу, ні до руїн місії Сан-Іґнасіо (у провінції Місьйонес), єдиних туристичних цікавинок регіону. Розташованих, знову-таки, кожна більш ніж за тисячу кілометрів.
Скаут зняв капелюха.
— Ні?
— Ні. Мені треба в Кампо-Алеґре.
— Але там немає на що дивитися!
— І все-таки мені треба саме туди.
— Навіщо?
— Мені потрібно до лісу духів.
— Він непрохідний.
— Краще скажіть, як туди доїхати.
Бето зітхнув, тоді тицьнув пальцем у мапу.
— Ми тут, у Формосі. Якщо я везтиму вас туди, треба буде їхати трасою 81. Коли я кажу «траса», то це лише про людське око. Насправді це ґрунтовка, найчастіше непроїзна.
— А потім?
Бето пересунув палець.
— Їдемо так двісті кілометрів. Ось тут, у цій самій точці, Естаніслао-дель-Кампо, спускаємося на південний схід лісовою дорогою до Кампо-Алеґре.
— За скільки туди можна доїхати?
— Більш ніж за пів дня.
— А до лісу духів?
Чоловік почухав коротку щетину.
— Я маю навести довідки. Мене про таке ніколи не просили. Думаю, єдиний доступний шлях — це річкою. Бермехо. Знаєте, що це означає? «Багряна». Її так назвали за колір. Здається, нею до Параґваю ходить баржа.
— Баржа, чудово.
— Не поспішайте, ви її ще не бачили.
— Нас зможуть висадити в лісі?
Бето розреготався.
— Баржа не зупиняється! Ми говоримо про гектари заплавних земель. Заплутана мережа боліт та «yungas». Абсолютно безлюдна територія.
— «Yungas»?
Бето вимовляв це слово як «жунґас», але Жанна здогадувалася, що воно пишеться через «Y».
— Субтропічні ліси. Переважно затоплені. Кишать кайманами, піраньями, сипучими пісками. Навіть лісники не потикаються в ті місця. Справжня срака. Це землі, які постійно змінюються, розумієте?
— Ні.
— Плавучі острови, сяк-так поєднані між собою. Їх називають «embalsados». Ви йдете певним шляхом. Запам’ятовуєте якийсь орієнтир. А коли повертаєтесь, усе вже інакше. Дерева, суша, вода вже не на своїх місцях.
Жанна подивилася на зелену зону на мапі. Лабіринт води, флори та фауни, який постійно змінював свою топографію. Можливо, в цьому секрет виживання племені манів...
— Тут є якісь назви, ось. Це села?
— Сеньйоро, ми в Аргентині. Ви бачите назву на мапі. Зазвичай це означає, що на місці вже нічого нема. Вказівник, загрузлий у болоті. Чи руїни монастиря.
— А Кампо-Алеґре?
— Так, там іще є кілька хат. Але відома переважно назва військової бази, закритої з дев’яностих років. Навіщо вам туди?
Заскочена зненацька, Жанна пробелькотіла щось про книжку на тему останніх незайманих куточків світу.
— У вас є пристрої для зйомки?
— Лише фотоапарат.
Бето виглядав скептично налаштованим. Жанна досі розглядала мапу. На ній було позначено назву «Selva de las Almas». Жінка раптом задумалась, чому на сеансі гіпнозу Хоакім, а до нього й Роберж у своєму щоденнику, переклав це словосполучення як «ліс манів», тобто духів. «Душі» та «духи» означали трохи відмінні речі...
— Є різні легенди, — ніби відповів на її запитання Бето. — Духів цього лісу називають по-різному. Almas (душі). Espíritus (духи). Fantasmas (привиди). Насправді йдеться про зовсім інакше поняття... Індіанці кажуть, що цей ліс «ненароджений». Це світ із часів до людини. «Ненароджені» духи мандрують на embalsados, бо вони й самі «заблукані душі».
— Відомо, як виглядають ці духи?
— Деякі індіанці вірять, що це велети. Інші говорять про карликів. Є сучасніша версія, що стверджує, ніби це душі в’язнів із бази, яких військові викидали з літака і яких зжерли каймани.
Тепер Жанна розуміла, чому Роберж узагальнив усі ці повір’я словом «мани». В античності давні римляни називали ним душі людей, відділені від тіла. Їм поклонялися раз на рік, під час особливої церемонії. Тоді мани поверталися з підземного царства через щілину, навмисно облаштовану в кожній могилі...
— Але ніхто їх ніколи не бачив?
— Сеньйоро, це казочки неписьменних індіанців. Вони обожнюють такі історії. Говорять про зниклих за загадкових обставин лісників. Крадіжки... Я вчився в університеті Ресістенсії, і ніщо не...
Жанна більше не слухала раціональних аргументів Бето. Міфи живляться давніми, реальними фактами, тільки спотвореними, роздутими людським розумом. Можливо, легенди Кампо-Алеґре були зачіпками, що вказували на реальність архаїчного народу. Клану, що живе в ярмі Ероса і Танатоса, сексуальних та вбивчих поривів. Із чіткою перевагою на користь Танатоса, бога знищення.
— Скільки мені це коштуватиме?
— Сеньйоро, — проворкував чоловік, — питання не в грошах.
Відповідь означала якраз протилежне. Жанна одразу задумалась. Їй доведеться повторити тукуманську карусель. Банк. Кеш. Зняти з рахунків усе до останнього євро. Не розмірковуючи. Не озираючись.
І, можливо — це вперше спало їй на думку, — не повернутися додому.
75
Пальмове пекло.
Тепер у цьому й полягав увесь краєвид. Сотні, тисячі, мільйони пальм. Куди сягає око. Нескінченне гілля, гостре, наче штики. Висушені. Випалені. Обвуглені. Вістря, що кололи очі. Леза, що різали плоть. Розтинали артерії. Щоб піднести кров верховному господарю — сонцю...
Під цим буянням простягалася непролазна хаща кущів, гілок, ліан. Тонке й сіре, наче павутиння, плетиво, крізь яке проходило невидиме розпечене повітря. Земля була кольору цегли. Небо — яскраво-синє, з групками хмар із чіткими контурами, наче на картинах XVII чи XVIII століття. Ватто. Пуссен. Ґейнсборо... Копії хмар, чиї оригінали зберігалися тут, законсервовані в аргентинській лазурі.
Жанна, засліплена, рахувала ознаки життя — людського чи звірячого. Їх було небагато. Стовпи електромереж, покручені конвекційними явищами атмосфери. Кілки тинів. Нанду, аргентинські страуси, що трюхикали джунглями. Або ж — на самій дорозі — роздуті від спеки трупи ящірок.
Фінансові маневри зайняли кілька годин. Тим часом Бето підготував автомобіль — «джип ленд крузер», який явно виїжджав не в першу свою експедицію, та й узагалі, можливо, в останню. Чоловік також зібрав спорядження для ночівлі в джунглях. Намет. Польова кухня. Мачете. В’ялена яловичина. Сушені овочі. Арахіс...
О четвертій дня вони виїхали з Формоси не озираючись.
Стан дороги все погіршувався. Ґрунтовка тремтіла. Вигиналася. Підскакувала. Ніби жила власним життям. Джип не підкорявся її рельєфам. Він брав їх приступом. Вібрував. Співав. Дзвенів у відповідь. На перкусії — барахло для експедиції в багажнику.
Бето, нечутливий до одноманітності пейзажу, гамору, спеки, не змовкав. Він описував рідкісні цікавинки регіону. Викладав політичні проблеми провінції. Розповідав про ремесла індіанців...