І тому вона недоторканна...
77
7:45.
Жанна підскочила на ліжку. Цифри світилися на екрані її мобільного. Година, о котрій вона домовилася поснідати з Феро та Бето. Вона вскочила в джинси. Натягнула футболку. Два поло. Вибігла з кімнати.
Сонце вже встало. Біле, холодне, безжальне сонце. Жанна потерла плечі, щоб зігрітися, й постукала у двері Феро. Тиша. Постукала гучніше. Нарешті психіатр відчинив: гніздо на голові, набрякле обличчя.
Він теж проспав.
Двоє довбнів...
— Майже восьма, — різко сказала Жанна. — Провтикаємо баржу.
— Я... я збираюсь.
— Чекаю на тебе в ресторані, у головному корпусі, — кинула вона, несвідомо переходячи на «ти». — Бето, мабуть, уже на нас чекає.
— До... добре.
Жанна пройшла вздовж номерів. Вона досі почувалася сповненою сном, образами, розмитими почуттями...
Бето в ресторані не було. Жанна усвідомила, що навіть не має його мобільного. Змусила себе не хвилюватися. На столику стояли термоси. Кава. Молоко. Гаряча вода. Жанна налила собі кави не сідаючи. І відмовилася від хліба, викладеного скибками на стійці.
Восьма ранку.
Баржа відпливала через тридцять хвилин. Де в біса Бето? Невже кинув їх? Ззаду почувся якийсь звук. Феро, більш-менш у формі. Він спустився разом із речами.
— Випий кави, — владно мовила Жанна. — Я сходжу по свою сумку. Тоді підемо шукати Бето. До його брата.
— Ми ж не знаємо, де це!
— Знаємо. За двісті метрів. Він залишив мені вказівки. Про всяк випадок.
За кілька хвилин вони вже йшли головною вулицею Кампо-Алеґре. Уздовж неї шикувалися запилюжені бетонні та дерев’яні халупи під бляшаними дахами чи пластиковими тентами. Тут сірість була не кольором, а епідемією. Вулицю перебігали, квокчучи, кури. Собаки, свині, коні... Селище було пожвавленішим, ніж уночі, але все одно уповільненим. Його серце ледве билося.
Хата двоюрідного брата Бето була третьою справа на другій вуличці ліворуч. Куб із дощок на піщаному подвір’ї. Жанна кілька разів постукала у двері. Ніхто не відповів. Але гід не змився. Його «ленд крузер» досі стояв на парковці мотелю.
— Бето?
Жінка зняла металевий дріт, що слугував замком, і штовхнула двері. За ними побачила хаос із усього можливого начиння, посмугований сонячними променями, які пробивалися між жалюзі. Каструлі, мачете, мотузки, ящики, сувої тканини, сковорідки, ганчірки, мішки з арахісом, миски, пляшки... Усе це висіло чи купчилося, утворюючи складний, багатоманітний, майже дивовижний лабіринт... У стилі блошиного ринку.
— Бето?
Всередині хатина справляла враження тінистого, теплого, затишного прихистку. Пахло тирсою.
Жанна помітила гамак.
— Бето?
Він лежав там, із капелюхом на обличчі, захований у тканині. Підлогу заливала чорна калюжа. Труп, ніби обтяжений смертю, натягував гамак, так що той ледве не торкався підлоги. Жанна підійшла ближче. На горло Бето падала смужка світла. Воно було розпанахане від вуха до вуха. Вбивця різав глибоко, з розмахом, перетявши і сонну артерію, і яремну вену. Жанна анітрохи не сумнівалася в тому, хто це скоїв.
— Я більше не можу.
Голос Феро прозвучав за її спиною. Він тремтів, ніби його судомило. Жанна, навпаки, не рухалась. Її кров здавалася густішою, повільнішою. Хоакім. Він хоче, щоб ми стикнулися з ним сам на сам. Без допомоги й спорядження. У лісі духів...
Психіатр схопив її за плече й різко розвернув.
— Ви чули, що я сказав? Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!
— Заспокойся.
Раптом вона зрозуміла ще дещо. Хоакім не хотів, щоб до лісу духів потрапили «вони». Він чекав на неї і тільки на неї. Феро був наступним у його списку. За першої ж нагоди дитина-вовк прибере його з дороги.
Чоловік відпустив її плече й неясно змахнув рукою, опустивши голову.
— Так, я заспокоюсь. І нікуди більше не поїду.
— Як хочеш.
— Ви поїдете далі сама?
Жанна глянула на годинник.
— Баржа відпливає за десять хвилин, — сказала вона, прямуючи до дверей.
— А він? Ви залишите його тут? Не повідомивши фліків?
Вона розвернулася в бік Феро на порозі халупи.
— Яких фліків? Поки індіанці зв’яжуться з найближчим поліцейським відділком, мине три дні. Не буде ніякого розслідування. Ніхто не пов’яже Бето з нами. Ми приїхали вночі. Ночували в різних місцях.
— А машина? А спорядження?
— Кидаємо все тут. Повертайся до Формоси автобусом і...
— Ні.
Він наздогнав її на ґанку. Жанні захотілося закричати йому, щоб він повертався до Франції. До своїх туманних теорій про людську душу. І дав їй довести свою справу до кінця.
Але тепер Феро дивився на неї, насупивши брови.
— Що у вас на обличчі?
Він із цікавістю простягнув руку. Відгорнув пасмо волосся.
— Кров. Ви поранились?
— Де? — запитала Жанна, мацаючи лице.
— Ви торкалися трупа?
Вона не відповіла. Навіть зануривши все обличчя в рану Бето, вона не змогла б так заляпатись. Кров гіда давно згорнулася. Слід на її лиці взявся звідки-інде. Вона крутнулася й забігла до хати. Схопила дзеркальце, що висіло на стіні. Подивилася в нього. На лівій скроні виднівся чорнуватий слід. Жанна відкинула волосся. Не просто слід. Відбиток. Неповний відбиток долоні: безіменний палець, мізинець...
Дуже маленької долоні.
Долоні підлітка.
Жанні перехопило дихання, і вона усвідомила очевидне. Її сон не був сном. Коли вона відчула себе Венерою у своєму номері, коли бачила, як над нею схилився вкритий брудом Хоакім і почав її гладити, це була реальність.
Дикий хлопчик приходив до неї, вбивши Бето.
Жанна досі тримала дзеркало, другою рукою притискаючи пасмо волосся до голови. Вона помітила, що відбиток на її скроні був перевернутий. Спершу бік долоні. На чолі. Тоді пальці, обернені донизу... Жанна пригадала ту сцену в пітьмі. Хоакім, за один подих від її обличчя. Його скривавлена рука — рука вбивці-людоїда — на її лобі.
Чому перевернута?
Відповідь випливала сама собою.
Він усе ще був у стані зриву.
Отже, його зап’ястки були обернені до тіла...
78
У Давній Греції річки пекла сполучалися з земним світом. Стікс водоспадом уливався у вузьке гирло в Аркадії, на півночі Пелопоннесу. Ахеронт тік Епіром і впадав в Іонічне море. Ще одна річка з такою назвою текла через Лаконію та зникала неподалік від мису Тенар, де нібито розташовувався вхід у пекло...
Сидячи на борту баржі, Жанна міркувала над питанням, до якого пекла веде річка Бермехо. До лісу духів? До племені Танатоса? А може, її розслідування і є пеклом. Усі, хто до нього потрапляв, там і залишалися. Помирали, опускаючись спіраллю жорстокості й насильства.
Жанна намагалася нашкребти в собі крихти співчуття до Бето. Чоловіка, якому просто не пощастило зустріти їх. Але їй це ніяк не вдавалося. Вони кинули його тіло. Втекли. Тепер вона сподівалася, що не помилилась. Що ніхто не пов’яже їхню команду з водієм. Або що принаймні вони встигнуть загубитися в лісі і на болотах, перш ніж прибудуть загони поліцейських.
Ще вона думала про Маріон Кантело. Неллі Баржак. Франческу Терсію. Франсуа Тена. Едуардо Мансарену. Хорхе де Альмейду... Інших нещасливців, які наблизилися, хай і здалеку, до народу з embalsados. Реального чи вигаданого. Не час було оплакувати цих мерців. Єдине, що Жанна тепер могла для них зробити, — це довести мандрівку до кінця. Знайти Хоакіма і так чи інакше його зупинити. Як казав Павуа: «Це ваша карна».
Усівшись на самому носі, Жанна повернулась і оглянула баржу. Видовище було того варте. Поношена, іржава, полатана залізяка завдовжки шістдесят метрів, на якій юрмилося кількасот індіанців, худоба, клунки з пожитками, каністри з бензином, собаки, дрова, мотузки, випрана білизна, заварка для мате, харчі, каструлі... Тісне галасливе плавуче село, яке пустили течією просто так, ніби заради експерименту...