Баржа повільно ковзала водою, везучи свою метушню, свій гамір під кронами, що нависали над річкою. Джунглі довкола були типовими для тропіків. Нічого спільного з океаном пальм. Жанна знала це явище. Вологі околиці річки завжди породжують таку специфічну рослинність. Щільну. Тісну. Непролазну. Аргентинці називають це «lа selva en galería». Ліс, що утворює галерею.
Жанна спостерігала, як повз них пропливають зелено-чорні стіни. Переплетені ліани. Вибухи листя. Кучері квітів, що спадають із гілля. А головне — нескінченні хвилі дерев. Ті ж пальми, але також цератонії, мангрові, бананові дерева... El Impenetrable був іще й innombrable[94]...
Жінка опустила очі. Річка не була червоною, як стверджувала її назва. Радше зеленкуватого відтінку бронзи. А інколи — жовтогарячого тону міді. А тут — свинцево-сірого... Металеві води. Вони ніби дерли нутрощі землі, вимиваючи з них спогади.
Минали години. У міру того як баржа заглиблювалася в ліс, на борту стихав гамір. Його місце займали звуки джунглів. Шелест листя. Посвист птахів. Джерготіння цикад. Тоді раптом усе стихало. Без жодної очевидної причини. Тоді з-під води лунав глухий гул залізного гвинта. Унаочнюючи час і простір, що плинули разом, змішані з намулом...
На баржі організували обід. На іржавому шампурі запекли великі шматки яловичини. Індіанці запросили Жанну з Феро під тенти, що захищали від сонця. Вона взяла кусник рожево-сірого м’яса. Психіатр погриз трохи сирих овочів.
Пізніше, коли пасажирів охопило заціпеніння, пролунали крики. Це горлав капітан, висунувши голову зі своєї кабіни. Індіанець років за п’ятдесят із цілковито безволосими головою та обличчям. У нього не було ні брів, ні вій. Коли Жанна сходила на борт, він піймав на собі її погляд. І пояснив, що голиться й видаляє всю рослинність на обличчі, щоб не заводилися комахи...
Тепер він волав на кількох дівчат, які вдавали переляк, весело регочучи.
Феро, який сидів на полотняних мішках, запитав, не підводячи голови:
— Що він каже?
— Що, якщо ці жінки не припинять діставати його, він їх усіх переґвалтує. А також запитує, що ще йому зголити, щоб позбутися таких паразитів.
Психіатр нічого не сказав. Індіанський гумор його не чіпляв. Він зіщулився поміж пакунків, схоже, досі в стані шоку.
Жанна ще раз поглянула на непроникні мури джунглів. Вона пригадувала слова Бето. Бермехо огинає ліс і його болота, а через кількасот кілометрів перетинає кордон із Парагваєм. Цивілізований світ.
Ніхто не сходив у цьому «ненародженому лісі», а саме туди й потрібно було Жанні з Феро. Як вони зупинять баржу? І як проникнуть у ці хащі?
Подумавши про це, Жанна глянула на екран мобільного. Мережі не було. Отже, вони перетнули межу... Із клубком у горлі вона поклала телефон до сумки. І тієї ж миті помітила поміж рухомої стіни крон щось незвичне. Сірий кут, який зміщувався з однотонними ліанами й листям, але його горизонтальна лінія була занадто прямою, занадто рівною, щоб належати до світу природи.
Суддя встала й замружилася на білому світлі. В острівцях поміж крон виднілася сіра бетонна будівля. Споруда, що ніби розчинялася в природі. Руїни цивілізації, які поверталися до свого первісного стану — сирої, необробленої мінеральної маси...
Жанна вже зрозуміла. Згинаючись під тентами, вона проминула лабіринт тазів, кіз, індіанців і дійшла до іржавої кабіни, де пікся керманич.
— Це що он там?
Капітан тримав стерно і навіть не озирнувся.
— Будівля, он там, — повторила Жанна, — це що таке?
— Кампо-Алеґре. Концентраційний табір.
Жанна вгадала. Місце, де почалася вся ця історія. Колиска Хоакіма... Жінка вже сприймала базу як священне місце. Міфічний простір. Вона інстинктивно відчула, що там можна знайти щось важливе.
— Скільки хочете за зупинку?
— Це неможливо. Немає пристані.
Жанна сунула руку в кишеню. Витягла конверт із готівкою, яку зняла у Формосі. Усі її заощадження. Швидко порахувала й витягла з пачки двісті песо. Поклала на приладну дошку — три потрісканих циферблати, приклеєні ізострічкою крутилки.
— Думаєте, ви тут одна на борту?
На капітані була футболка з портретом Христофора Колумба. Над його головою — напис: «WANTED»[95]. Внизу — розмір нагороди: 5000 доларів. Загальний дух зрозумілий.
— Скільки? — повторила Жанна, задихаючись у кабіні.
Лисий не відповів. Баржа пливла далі, проминаючи сіру фортецю. Через брудне віконце Жанна вже бачила, як вона віддаляється.
— СКІЛЬКИ?
Вона помітила напівзатоплені хати, просілий пірс. Напівлюдський-напіврослинний форпост на річці.
— Он там, — сказала Жанна, тицяючи пальцем. — Станемо на годинку. Я сходжу на базу й повернуся.
— Не можна підпливати до берега. Надто мілко.
Тепер Жанна пригадувала, що до борту баржі був прив’язаний надувний човен «Зодіак». Імпровізована шлюпка, підлатана мотузками та шматками шин.
Ще двісті песо на приладну дошку.
— Я візьму шлюпку. Знайдіть мені когось, хто поведе.
— Йому доведеться заплатити зверху.
— Добре.
— І виставитися перед іншими пасажирами. За незручності.
— Де знайти випивку?
Керманич кивнув підборіддям на кілька будинків на палях.
— Годиться, — відповіла Жанна, витираючи лоба. — Кидайте якір.
79
Сонце тепер було червоним і чітким, як розрізаний фрукт. Процес кидання якоря зайняв дві години. Кілька чоловіків сплавали «зодіаком» до сільської Наливайки по пиво. Усі хильнули. За Жаннине здоров’я. Побалакали. Нарешті Жанна змогла висадитися на берег. Феро вирішив піти з нею. Їй це підходило. Вона більше не хотіла випускати його з поля зору.
Поволі вони допливли надувним човном до пірса. Річка тут нагадувала рослинне звалище. Уламки очерету. Лахміття латаття. Острівці з листя. Лісові відходи плавали на поверхні, наче лиця та животи трупів.
Вони піднялися на пристань. Жанна повторила керманичу шлюпки: «Одна година». Вони пройшли через озерне містечко. Гучно сказано як на десять халуп на палях, занурених у болото. Дошки, бруси, шлакоблоки, пластикові тенти — все це ніби спорудило плем’я людей-бобрів. Вони були тут. Жирне волосся й гнилі зуби. У більшості з них лиця були вкриті попелом. В інших на щоках виднілися червоні сліди — Жанна подумала про анато. Все ближче... Ці люди не були наляканими чи розгубленими. Їхня самотність походила на великий плащ, натягнутий над ними, безформний і безмежний.
До військової бази крізь щільну рослинність вела заледве прохідна стежина. Вони йшли десять хвилин. Крізь верхів’я дерев просочувалося тьмяне світло, як крізь вітражі. Порохняве світло синьо-зеленуватих тонів... Ефект лупи, що посилював останні хвилі спеки...
Нарешті перед їхніми очима з’явилася будівля.
Жанні вона нагадала каторгу в Каєнні. Кому які асоціації. Глухі стіни в плямах від вологи. Бійниці, з яких струменіло листя. Коріння та ліани вросли крізь щілини в бетоні. Гілки проламали покрівлі. Ліс напав на в’язницю й переміг її. Тепер годі було розібрати, хто кого брав приступом. Змучений любовний поцілунок. Гарячкові обійми каміння та рослин. Жанна подумала про ангкорські храми. Але боги, яким тут колись поклонялися, уособлювали сили зла. Тортури. Страти. Зникнення...
Було зовсім не складно потрапити досередини. Ліани відгинали ворота, проламували замки, наче монструозні обценьки. За ними лежало велике квадратне подвір’я, сповнене пишної зелені. Усе купалося в цій бурштиновій прозорості. Справжня екзотична теплиця, у якої замість скляного даху був прямокутник пурпурового неба в рамці споруд.
Вони повернули праворуч, до відкритої галереї. Колони. Застінки. Їдальня. Тепер залізо поступалося місцем дереву. Адміністративна зона. Чи залишилися тут архіви? Безглузда ідея, зважаючи на час і місце. Кати нічого не записували. А якби записи й існували, то ліс погриз, обсмоктав, проковтнув би їх за кілька днів...