У кінці галереї починався коридор. У кінці коридору розміщувалися кабінети. Підлога була всіяна опалим листям. Кроки відлунювали в червонуватій сутіні. Ряд приміщень із вікнами, зарослими гіллям. Шафи, стільці, меблі, на диво, все ще цілі...
Жанна повернулася назад.
Вона помітила щось в одній із кімнат. Дещо неочікуване. Силует сидячої людини, що вимальовувався проти світла. Жінка зайшла до кабінету й отримала підтвердження. У цій кімнатчині в кілька квадратних метрів, з підлогою, усипаною землею та стеблами ліан, обличчям до вікна сиділа жінка, оточена багряним світлом. Пряма й незворушна, як уражене блискавкою дерево, стара.
Жанна підійшла.
— Сеньйоро? Por favor...
Постать не відповіла. Світло ошукало Жанну. Жінка сиділа не спиною до них, а обличчям. Суддя пояснила, що вони пливуть баржею. Що вони французькі журналісти. Ведуть дослідження про забуті місця часів аргентинської диктатури.
Тінь не відповіла.
Жанна ступила ще крок уперед. Вона не могла роздивитись обличчя жінки, але помітила, що та не індіанка.
Ще кілька секунд, тоді:
— Я тут працювала. Лікувала людей. Лагодила тих, кого знищували.
Тембр відповідав її застиглій постаті. Це був скам’янілий голос. Скелястий. Застиглий за роки випадання в осад. Але в жінки залишився буенос-айреський акцент.
— Ви... ви були лікаркою?
— Медсестрою. Я була старшою медсестрою на базі. Мене звати Катаріна.
Жанна сподівалася знайти тут докази. А знайшла дещо краще. Свідка. Спогад. Із невідомої причини ця жінка не схотіла покидати фортецю.
— Тут народжувалися діти, правда?
Жанна не хотіла марнувати таку нагоду на зайві преамбули.
Медсестра відповіла не вагаючись, механічним тоном:
— У Кампо-Алеґре була лікарня. Диспансер, де лікували закатованих в’язнів. Щоб тримати їх живими. Одна з палат була відведена для жінок, які мали от-от народити. Материнство поза законом.
Катаріна, мабуть, уже багато років не бачила білої людини. Можливо, її навіть ніколи не розпитувала ніяка комісія. Але її роль була саме такою: розповісти правду перед смертю.
Катаріна була не просто свідкою, а піфією.
Тепер Жанна краще бачила її обличчя. Очниці були такі запалі, що очі ніби тонули в них. Уся плоть зникла. Поїдена часом. Джунглями. Божевіллям...
— Чекали, поки вони дозріють, — вела далі медсестра.
— Як до них ставилися?
— Краще, ніж до інших. Військові цінували немовлят. Але їх приковували наручниками. Очі день і ніч були зав’язані. І їх також допитували, тобто катували, до останньої миті. Їх стерегли пси. Ці жінки жили в пеклі. Народжували в пеклі.
— Ви знали їхні імена?
— Імен не було. Тільки номери. Вони були просто сурогатними матерями. Діти теж не мали імен. Їх одразу забирали. Рештою займалися лікарі або військові. Реєстрація, свідоцтво про народження... Ці діти народжувалися по-справжньому лише після всиновлення.
— Під час пологів жінці допомагав лікар?
Жінка реготнула.
— Це було не в стилі Кампо-Алеґре. Абсолютно. Офіцерам докучали ці вагітні жінки. Їх не можна було ґвалтувати. Ними треба було займатися. Вони не отримували від цього ані найменшого задоволення. Тому вигадали гру.
— Гру?
Від початку розмови Катаріна не ворухнулася, тримаючи обидві долоні на колінах. Її біле волосся та бліді пальці світилися рожевими плямами в червоній кімнаті.
Раптом Жанна зрозуміла. Незворушність медсестри. Сутула постава. Згаслі очниці. Вона була сліпа. Невже їй вирвали очі? За якимось містичним збігом ця сліпота відповідала її ролі провидиці. В античному світі віщуни, оповідачі часто були сліпими. Гомер, Тіресій...
— Вони робили ставки на стать дитини. Коли підходив строк, вони відводили жінку до спеціального приміщення. Там стояв комбайн.
Жанна намагалася ковтнути. Марно. Вона відчувала, що Феро за її спиною вкляк на місці.
— Навіщо... комбайн?
— Через вібрацію. Вони прив’язували жінку згори і вмикали двигун. Так викликали пологи. Перед комбайном ставили гральний стіл — для ставок. Чутно було крики жінок. Сміх офіцерів. Гуркіт двигуна, який усе перекривав. Чистісінький жах.
— Що робили з дитиною?
— Я вже казала: нею займався лікар.
— А з... жінкою?
— Вбивали. На місці. Постріл був першим звуком, який чуло немовля.
Жанна зібралася з думками. Ще кілька запитань — і жінка замовкне.
Вона поверталася до світу привидів.
— 1972 року ви вже тут працювали?
— Працювала.
— Ви пам’ятаєте про одне народження тих часів? До початку диктатури?
— Перше в своєму роді. Солдати випробували свій комбайн на тій жінці.
— Ви знали її ім’я?
— Я вже казала: жодних імен.
— А дитини?
— Хоакім. Його всиновив місцевий офіцер. Ґарсія. Нікчема. Пияк.
— Ви знаєте, що сталося потім з його сім’єю?
— Ґарсія вбив свою дружину та наклав на себе руки 1977 року. Хлопчик утік. Пізніше казали, ніби він вижив у джунглях. Повернувся до дикунського життя. Але дикунське життя було тут. У Кампо-Алеґре.
— За кілька років дитину все-таки знайшли. Пригадуєте?
— Я пам’ятаю Альфонсо Паліна. Він приїжджав по хлопця. 1982 року. Але Хоакіма забрав один місцевий єзуїт.
— Ви знали, що то був його рідний син?
— Ходили такі чутки. Казали, що Палін спав із матір’ю малого в Буенос-Айресі. Він хотів забрати дитину. Пеллеґріні, який керував військовою базою, вмирав від страху. Палін уже встиг показати, на що здатен.
— Як це?
Катаріна похитала головою. Нижню частину її обличчя розітнула тонка рана. Подоба усмішки. Але чорні очі не змінили виразу. Та й не могли: в них нічого не було. Лише костисті порожнини очниць.
— Коли він дізнався, що зробили з його коханкою, то знайшов тих солдатів і повбивав їх. По кулі в потилицю на кожного.
— Пеллеґріні нічого не сказав?
— Пеллеґріні лишалося одне — знайти дитину. Віддати хлопця Паліну. І молитися, щоб адмірал більше не повертався.
Продовження Жанна знала.
Вона кивнула Феро, чия постать зникала в пітьмі. Час було йти. Відшукати шлюпку, поки не споночіє остаточно.
Переступаючи поріг, Жанна не стрималась і запитала:
— Що сталося з вашими очима?
Катаріна відповіла не одразу. Її руки стиснули коліна.
— Мене покарано.
— Це зробили солдати?
— Ні. Я сама.
Вона здійняла долоні й накрила ними порожні очниці.
— Одного ранку я вирішила, що бачила достатньо. Пішла на кухню. Знайшла ложку. Дезінфікувала її на вогні та... провела операцію. Відтоді я живу з індіанціями.
Жанна стиха попрощалася з жінкою і штовхнула Феро в коридор — той перечепився об корінь і ледве не гепнувся.
— Чекайте.
Жанна завмерла в одвірку.
— Куди ви їдете? — запитала медсестра.
— До лісу духів.
Коротка пауза. Тоді Катаріна мовила своїм порожнистим, далеким, чужим самій собі голосом:
— Тоді ви їх побачите.
— Кого?
— Матерів. Матерів тих немовлят.
— Ви сказали, що офіцери вбивали їх одразу після пологів.
— Вони померли в цьому світі. Але не в лісі духів. Вони ходять мандрівними землями заплави. Це душі-людоїдки. Вони жеруть людську плоть. Мстяться. Коли побачите їх, передайте мої вітання. Скажіть, що я їх не забула.
80
Хоакім, дитина Зла.
«Механізм батька», що спрацював на повну. Насильство не просто супроводжувало його виховання. Воно панувало над ним від народження. Феями, що схилилися над його колискою, були збочені солдати-садисти. Тоді були Ґарсія, подружжя жорстоких п’яниць. Тоді доісторичне плем’я кровожерливих канібалів. Тоді мавпи-ревуни. Тоді Альфонсо Палін... Дитячі травми нашаровувались одна на одну, накопичувались, ущільнювались, наче листки металу, які утворюють новий сплав.