Механізм батьків.
Жанна думала про комбайн, крики жінок під час пологів, вібрації двигуна, які символізували фатальний збіг обставин, що породив дитину-вовка...
Іржава баржа вже кілька годин плинула в темряві, а над головами ляскали крилами ескадрильї кажанів. Знову похолодало. Пасажири скупчилися довкола жаровень. Усі стиха гомоніли.
Жанна з Феро трусилися на своїх місцях. Їм дали якісь ковдри. Нагодували. У мерехтливому світлі полум’я вони навіть не побачили, що з’їли. Надто втомлені, щоб смакувати чи гидувати...
Тепер Жанна, закутавшись у ковдру, вдивлялася в пітьму довкола. І нічого не бачила. Стіни лісу були темними, як сама ніч, але ще чорнішими, щільнішими — від цього пітьма здавалася ще густішою.
Береги річки ніби звузились. Вони стали відчутнішими — на запах, на слух. Тепер індіанці співали для місяця. Можливо, «ненароджені» стояли на березі й дивилися на баржу, що пропливала мимо? А Хоакім? Як вони з батьком діставалися до його народу? Мали власний човен?
Раптом Жанна помітила світлячків, які кружляли поміж листя. Вона здивувалася, що так чітко їх бачить. Тоді зрозуміла. Ні. Це не світлячки. Світло не рухалося... Ніби відлунням цього усвідомлення почулося гудіння. Звук, який жінка впізнала б серед тисячі. Рев електрогенератора на повній потужності.
Вона звелася на ноги та знову пішла до кабіни капітана. Він воркував із двома індіанками, які сиділи в нього на колінах. Атмосфера насильства випарувалась. Стала зовсім інакшою.
— Оте світло — он там — що це?
— Tranquila, mujercita[96]... Ви ж не будете підскакувати щоразу, коли ми проминатимемо хату?
— Яку хату?
— Це естансія[97].
— У лісі є естансія?
— Ми в Аргентині. Тут естансія на кожному кроці.
— Кому вона належить?
— Не знаю. Якомусь багатію. Іспанцю.
У голові спалахнули асоціації. Душ. Вечеря. Відпочинок. Носії... Ця естансія була б ідеальним етапом на шляху до невідомого. Вони точно знайшли б спосіб домовитися з власником чи управителем маєтку...
— Ми можемо зупинитися?
— А ви вперта. Ця баржа — це вам не таксі. Жодних зупинок до Парагваю.
— Одного разу ми вже домовились.
Капітан зітхнув. Христофор Колумб на його футболці косився на Жанну лихим поглядом. Двоє дівчат реготнули. Суддя покопалася в кишенях і поклала на приладну дошку ще одну жменю купюр.
— Заберіть свої бабки. Я більше не можу зупинятись. Зашвидка течія. На стоянку піде забагато пального.
— А якщо використати шлюпку?
Чоловік пропалив її поглядом.
— Біля естансії обов’язково є причал, — наполягала Жанна. — Коли підпливемо туди, ви нас попередите. Ми заскочимо в «зодіак» із тим чуваком. Він нас висадить. Наздожене вас. І не треба зупинятись.
Капітан простягнув руку й забрав гроші.
— Я скажу, коли допливемо до молу.
— Коли це буде?
Чоловік кинув погляд за віконце, так, ніби міг бачити в темряві.
— За десять хвилин.
Усе відбулося дуже швидко. Вони зіскочили в шлюпку, яка ревіла біля борту баржі на повному ходу. Зловили багаж, який їм скинули з палуби.
Менш ніж за п’ять хвилин «зодіак» доплив до кількох напівзатоплених дощок, які грали роль пристані. Вони вистрибнули на трухляві планки. Феро знову зашпортався й ледве не впав у воду. Замість прощання їм у спину плеснули крижані бризки. Шлюпка вже відпливала. На поверхні води вимальовувалися два примарні пінисті сліди, що зникали в пітьмі.
Жанна вгледіла стежку, яка вела до естансії. Оцінила абсурд ситуації. Вони були самі. Не мали ні мапи, ні гіда. Загублені за тисячі кілометрів від цивілізації, без жодного уявлення, куди прямують. Вона — з сумкою на плечі, у якій лежав лише «макбук», папка з матеріалами справи та примірник «Тотема і табу». Феро — з валізою на коліщатках, яку він тягнув по багнюці. Просто смішно.
— Жанно.
Вона обернулась: її супутник завмер на місці.
— Я нічого не бачу.
— Я теж.
— Ні, по-справжньому...
Жанна повернулася. Психіатр чіплявся за свій чемодан. Вона наблизилася до його обличчя: вона була не нижча за нього. Навіть у темряві можна було розгледіти, що білки його очей налилися кров’ю. Рогівка була затягнута запаленою плівкою.
— Скільки це вже в тебе?
— Не знаю.
— Болить?
— Ні. Але я бачу все гірше і гірше.
Не вистачало тільки цього. Жанна закинула ліву руку Феро собі на плечі, а своєю лівою схопила його валізу. Вони пішли далі, рухаючись крабиком, наче двоє поранених солдатів. Жінці сяйнула ідея. Хвороба Феро була ідеальним приводом, щоб залишити його в естансії.
Жанна піде до лісу духів сама.
Вони йшли близько пів години. Гудіння генератора задавало ритм їхнім крокам, постійно гучнішаючи. Ліс, ніби потривожений, прокидався. Волав. Тріщав. Метушився. Хіба що це Жанна втратила розум. Дерева неначе реготали. Верхів’я накладалися одне на одне та ставали текучими. Жанна зосередила всі зусилля на тому, щоб ступати стежкою, крок за кроком. У неї було враження, ніби вона йде казковим лісом. Джунглі без кінця-краю, де кожна дрібничка оживала, мислила, шепотіла...
Нарешті стало чітко видно обриси маєтку. Ніби футбольний майданчик за парканом джунглів. Над ним сяяв усіяний зорями небокрай, яскравіший за земне освітлення. У глибині прогалини бовваніли одноповерхові будівлі з бляшаними дахами. Загороди. Сараї. Зерносховища. Вони прийшли.
Заіржали коні. Загавкали пси. Жанна не зупинилась, і далі підтримуючи Феро. Занадто виснажена, щоб боятися. Із веранди центральної споруди — вочевидь, «posada», фермерського житла — долинув якийсь звук. Забовванів чоловічий силует.
Зазвучав хрипкий голос у супроводі клацання зброї, яку заряджають:
— Quién es?[98]
За кілька хвилин управитель естансії розсміявся Жанні в обличчя гучним, як вибух, сміхом. Вона пояснила йому ситуацію. Зрештою, вона сама розсміялася. До хору приєднався й Феро. Це й справді було досить комічно... І це вона ще не наважилася розповісти про свою остаточну мету, боячись спровокувати ще один напад сміху.
Чоловік запросив їх до будинку. Товстий, низький, дуже смаглявий, із масивною чорнявою головою. Його потріскана матова шкіра нагадала Жанні аргентинських буйволів, які вимащуються багнюкою, щоб захиститися від комах. Гаркавість і шорсткий акцент посилювали це враження висохлої твані. Такий собі попечений на сонці місцевий ссавець під пальмою.
Його звали Фернандо. Він наглядав за угіддями та худобою. Працював на одного захопленого екологією молодого каталонця, який розбагатів в Інтернеті. Опис його повсякденна нагадував Жанні життя наглядача маяка. Ним чоловік і був. Вона пригадувала мапу Формоси. Ця естансія була останнім постом перед зеленим океаном...
Фернандо запропонував їм відкопати якісь залишки вечері — на грилі ще лежало кілька шматків м’яса. Вони відмовилися. Тоді показав їм їхні кімнати. Потім експромтом викликався полікувати очі Феро.
Жанна залишила їх. Зачинилась у своїй кімнаті. Чотири побілені стіни. Залізне ліжко. Розп’яття. Саме те, що треба. Вона впала на ліжко не роздягаючись.
Очі миттю злиплись.
Неначе на світ опустилася завіса.
Хіба що все було інакше.
Хіба що вистава тільки починалася.
81
Сьома година ранку.
Жанна відчинила віконниці. Її кімната виходила на галявину, дальній край якої ховався в тіні пальм. Приклавши долоню до лоба, жінка оглянула околиці. Маєток здавався знайомим — його сільськогосподарські будівлі, загороди, пасовисько... Але загальна картина виглядала похмуро, гнітюче. Усе, крім зелені, було сіре. Усе, крім багнюки, було в пилюці. Загалом територія маєтку нагадувала зяючу рану, вишкрябану в тілі лісу. Поріз, який так і поривався затягнутися — повернутися до свого первісного буяння.
97
Поширена в Аргентині, Парагваї та Бразилії назва великого маєтку з фермерськими угіддями на кшталт асьєнди або ранчо.