— Виспались?
Жанна нахилилася праворуч, визирнула на веранду. Фернандо сидів за розкладним столом спиною до сонця.
— Ходіть, випийте кави.
За кілька хвилин вона сиділа поруч із ним у яскравому світлі дня. Органічне, росянисте сяйво ніби просочувалося в кожну травинку, кожну голочку. Світляний рослинний сік.
Кава для Жанни.
Мате для Фернандо.
— Що саме ви шукаєте?
Фернандо забув про ораторську обережність. Жанні сподобалася ця прямота. Вона відповіла так само відверто:
— Я шукаю вбивцю.
— Де?
— У лісі духів.
— Там їх багато. Беззаконники, грабіжники, втікачі. Але вони всі мертві.
— Ви живете тут цілий рік?
— Із кількома ґаучо — вони наглядають за кіньми. Я — вартовий пекла.
Щойно договоривши, Фернандо одразу присмоктувався до своєї хромованої соломинки.
— Ви чули про плем’я, що нібито мешкає в цьому лісі?
— В околицях тільки про це й мови. Казки.
Жанна опустила очі. Її руки дрижали. Ніби тіло відчувало навислу небезпеку, якої розум іще не усвідомлював. Вона подумала про коней, які передчували грозу, коли людська свідомість іще не помічала жодних ознак. Тіло було її тваринною частиною.
— Розкажіть мені про ці казки.
Фернандо взяв термос, який стояв на підлозі. Поволі налив гарячої води в металеве горня. За його спиною йому вторувало світло, що вже лилося на пальми вертикально розплавленим потоком.
— За цією естансією світ людей закінчується. Далі на сотні кілометрів простягається ліс духів. Ліс ненароджених.
— А ви самі помічали ознаки... чиєїсь присутності?
— Я — ні. Але тут працював іще мій батько, і він любив розповідати одну історію. Одного дня він заглибився в заплавну зону і дещо побачив там... Уявіть собі цю сцену. Стоячі води. Хаща очерету, вища за людський зріст. Землі, що мандрують, хоч ви цього й не помічаєте... Світанок. Усе навколо скупане у світлі, ніби оточене чарівним ореолом. Мій батько — так він і розповідав — входить до краю снів. Раптом він натрапляє на галявину. І відчуває, що за його спиною хтось є. Обертається — і бачить проти світла силует. Гігантський. Довкола очей — шерсть. Або, може, складки шкіри. Чи шрами... Мій тато постійно змінював деталі. Інколи в істоти був провалений ніс, ніби в сифілітика. Іншим разом — заточені ікла. Щоразу, коли він розповідав цю історію, потвора змінювала вигляд. Але коли він підходив ближче, все зникало. Ось і все, що я знаю про ненароджених.
Жанна сьорбнула кави. Машинально схопила темний хлібець із купки на столі. Згризла його. Гіркуватий присмак нагадав їй хлібці з цільного зерна, якими вона снідала в Парижі. Неймовірно.
Зненацька Фернандо засміявся, трясучи масивними плечима.
— Тільки не кажіть, що ви одна з тих навіжених, які шукають єті чи ще хрін знає що.
— Багато тут було таких навіжених?
— Останнім часом — щонайменше двоє.
— Нільс Аґосто. Хорхе де Альмейда. Перший з Нікарагуа. Другий з Тукумана.
— Ви добре поінформовані. Не знаю, що з ними сталося.
Жанна вже спітніла. Довкола сюрчали цикади. Звук нагадував скрип леза по склу.
— Як мені потрапити до заплави?
— Це самогубство.
— Як туди дістатися?
На зморшкуватому обличчі чоловіка заграла усмішка.
— Вас не вийде вгамувати, еге ж?
— Не вийде.
— Я так і думав.
Фернандо дістав із кишені куртки, що висіла на спинці стільця, покреслений маркером аркуш і розклав його на столі. Мапа лісу духів.
— Є тільки один спосіб туди потрапити, — почав він. — Я маю на увазі, єдиний відомий. Треба прямувати на північ, ось тут, водою.
— Човном?
— Так, човном. Один із моїх ґаучо може вас провести. Далі є стежка. Нею користуються єгері, коли приїжджають провести облік видів тварин. Ідете в цьому напрямку цілий день. Тоді все. Далі ніяк. Іще один день на зворотний шлях. Кінець пригоди.
— Ваша людина мене супроводжуватиме?
— Ноги їхньої не буде в лісі, comprende?[99] Усе, що я можу зробити, — це відправити по вас одного з хлопців післязавтра ввечері, зустріти вас на початку стежки. Ідете весь день. Отримуєте враження. Повертаєтесь. Якщо відхилитеся від маршруту, якщо наважитеся зійти зі стежки, вам хана. Тоді вже ніхто вас не врятує.
Жанна дивилася на план. До лісу просочувалися струмочки. Творець мапи начеркав на ній силуети дерев, що позначали джунглі. Іронічно: ці знаки нагадували малюнки Хоакіма — таємний алфавіт із місць злочину.
— Цей хрестик — це що таке?
— Естансія Паліна.
Жанна здригнулася.
— Адмірала Альфонсо Паліна?
— Ви про нього чули? Заплава — його власність.
Вона перетравила цю новину, відчуваючи, як її затоплює потік деталей, що раптом набули значення. Як вона раніше не дізналася про цей вирішальний факт? Недосліджена зона. Плем’я відлюдників. Усе це існувало під захистом Паліна. Цей недоступний світ належав адміралові.
— Альфонсо Палін розжився чималими статками під час диктатури, — пояснив Фернандо. — Точно невідомо як. Після Фолклендської війни він утік сюди й добився того, щоб держава продала йому цю територію. Без особливих труднощів. Кому потрібне болото, де нічого не виростиш? Він перетворив ці землі на природний заповідник. Кажуть, на совісті Паліна багато трупів. Тепер він захищає дерева та крокодилів.
Усе ставало реальнішим. Усе ставало логічнішим. Жанна починала розуміти справжні мотиви офіцера флоту. Він просто взяв і купив біосферу свого сина.
— Альфонсо Палін, — пробелькотіла Жанна тремтливим голосом, — там живе?
— Приїздить інколи, та й усе.
— Як він туди потрапляє?
— Небом. Він побудував злітну смугу біля вілли. Інколи чути його приватний літак.
— Він зараз там?
— Не знаю. Його літака не чутно вже кілька тижнів. Але це нічого не означає. Все залежить від вітру.
— Де розташована його естансія? Я маю на увазі, posada, його житло.
— За стежкою, про яку я вам казав. У її кінці є шлях, що звертає праворуч. Але я ним ніколи не ходив. Тих місць справді варто уникати. Цей чоловік небезпечний.
— Я знаю.
Фернандо всміхнувся.
— Старі рахунки?
Жанна не відповіла. Фернандо, мабуть, думав, що вона дочка одного з desaparecidos. Вкрадена диктатурою дитина, яка прийшла мститися.
— Виходите за дві години, — сказав управитель, підводячись. — Я попрошу, щоб вам приготували la lancha[100] і спакували спорядження для ночівлі в лісі.
Жанна й собі встала.
— Можна попросити вас про одну послугу?
— Я думав, що вже попросили.
— Мій друг, Антуан Феро, може залишитися тут на час моєї вилазки?
— Ви хочете поїхати сама?
— Без нього я буду сильнішою.
Фернандо видав свій грудний сміх і схопив себе за пах.
— Gringa, пробачте за грубість, але вони у вас є...
— Ми домовились?
Кроки на веранді не дали йому відповісти.
— Я готовий.
Жанна обернулася й побачила Феро, вдягненого як дослідник, зі схованим за чорними окулярами обличчям.
— З очима все добре, — сказав він, випереджаючи заперечення. — Ну, майже. В кожному разі, я можу йти.
Жанна не відповіла. Ця мовчанка могла зійти за згоду.
— Поїжте, — сказав Фернандо, киваючи на столик. — Вам знадобляться сили. Я маю показати дещо сеньйорі.
Феро мовчки сів. Жанна пішла за аргентинцем до прибудови біля головної споруди. Фернандо відімкнув броньовані двері.
У приміщенні не було ніяких меблів. Лише прикріплені до стін тримачі зі зброєю. Не з мисливськими рушницями. Зі справжніми бойовими гвинтівками. Жанна ненавиділа вогнепальну зброю, але проходила кілька стажувань зі стрільби та балістики, щоб розбиратися в темі. Вона з першого погляду впізнала моделі. Пістолет-кулемет НК МР5 SD6 9x19 мм з голографічним прицілом. Довгоствольний автомат SIG 551 Commando 5.556x46 мм, якими користуються сили НАТО. PGM Hecate II, важка снайперська гвинтівка, здатна зупинити автомобіль за 2000 метрів. Помпова рушниця «Remington», калібр 12 Mag, фосфатований ствол. Були також напівавтомати, револьвери всіх калібрів...