Фернандо, може, й не вірив у ненароджених духів заплави. Але був озброєний на випадок їх нападу.
Він підійшов до пістолетів і взяв самозарядний НК USP калібру 9х19 мм Парабелум. Класика. Упевненим рухом вийняв магазин. Перевірив його вміст. Вставив назад.
Він поклав указівний палець на ствол і простягнув пістолет Жанні.
— Це самозарядний пістолет.
— Я знаю, — сказала вона, беручи пушку.
— Тут є система амортизації віддачі, пояснити?
— Не треба.
— Віддасте, як повернетесь.
Жанна перевірила запобіжник, тоді засунула пістолет ззаду за ремінь. Фернандо дав їй чотири додаткових магазини. Вона порозпихала їх по кишенях куртки. Чоловік-буйвіл не скидався на янгола-охоронця.
І все-таки ним був.
Жанна відкинула з лоба мокре пасмо волосся.
— Дякую. І ви не схотіли радше дати зброю чоловікові?
— Саме так я й зробив.
82
Земля тут була пласка.
Сорок сантиметрів перепаду на кожні 10 кілометрів. Цю цифру назвав їм керманич човна. Застояний у воді світ, де рослинність діяла як фільтр, відновлюючи рівень кисню. Esteros — болота — простягалися навсібіч, куди сягало око. Вода і земля кохалися на цьому ложі. Поміж латаття й різнотрав’я ковзали невидимі тварини. Час тут зупинився. І все вкривала мла, наче запечатуючи цей скам’янілий світ.
Жанна сиділа на носі «ланчі» — видовженого човна, видовбаного з цільної колоди та оснащеного мотором, — охоплена почуттям, яке виникає, коли лягаєш у занадто гарячу ванну. Густе розпечене повітря не ворушилося. Кожен рух давався взнаки, ніби розтинаєш ізострічку лезом. Вони вгрузали в цю атмосферу, як острівці зелені вгрузали в чорні води. Ще Жанна відчувала особливу чистоту. Керманич пояснив, що ці болота живляться тільки дощем. У них не вливається жодна ріка, і це захищає їх від забруднення.
Їхній керманич був ґаучо. Ця проста деталь нагадала Жанні дивний характер їхньої подорожі: перетнувши Аргентину, вона не побачила майже жодного коня. І не почула ритму танго.
Що ж до цього ґаучо, то він не мав нічого спільного зі стереотипним образом — ширококрисий капелюх і густі вуса. Це був індіанець зі смаглявою шкірою та яструбиним носом. На голові мав червону бейсболку й тонув у дірявій футболці. На його фах наїзника натякали тільки штани — такі собі вільні в паху шаровари — і шкіряні чоботи.
Ланча просувалася сліпими рукавами боліт, водною саваною. Поміж острівців очерету й комишу обережно ступали водяні птахи. Далі починався ліс. Поки що — стіна, схожа на ту, вздовж якої вони пливли баржею.
Жанна вдивлялась у воду та інколи помічала істот кольору й текстури довкілля. Сірі. Зелені. Переливчасті. Гігантські каймани, застиглі, ніби кам’яні стели. Непомітні сліпі деревоподібні рептилії. Змії, що зливалися з брижами на воді... «Ненароджений ліс», — крутилося в голові в Жанни. Екосистема в процесі становлення, все ще занурена в амніотичну рідину.
Вони пірнули під зелений купол. Промені каналів прочісували трави, як зубці гребінця — волосся. Туман, здавалося, посилився. Жанна мовчки розглядала береги, розмокле коріння, липку землю, яка нагадувала вологі вуста. Тут плинули запахи риби, гнилої твані, вогкої кори.
Якимось незбагненним чином Жанна відчула, що вони тут. Ненароджені. Вони окопалися в цьому непроникному лабіринті, заховалися за млою, що нагадувала величезну марлеву пов’язку на рані. Цієї миті, ніби у відповідь, пролунало ревіння. Carayas. Їхні крики змішувалися, перегукувалися, зіштовхувалися в какофонії, від якої переверталися нутрощі.
Жанна кинула погляд на Феро. Вони думали однаково. Починалася територія людей Танатоса.
А мавпи були їхніми сторожами, їхньою сигналізацією.
83
— Чорт!
Жанна стрималася, щоб не стукнути себе в потилицю. У жодному разі не можна чавити п’явку: тоді її ротові придатки залишаться в тілі й загнояться. Вони вже три години йшли стежкою, і весь цей час із дерев на них падала ця гидота, відчуваючи запах крові. П’явки прокусували їм шкіру, наче скріпки, тоді набрякали від крові, аж поки не відпадали. Жанна обережно відчепила тварюку. Тоді з усієї сили вдарила її мачете. Шматки її тільця й далі корчилися в багнюці. Жінка розчавила їх п’яткою.
Мовчки пішла далі. Феро за нею. Такий самий незворушний за своїми чорними окулярами. Жанна починала задумуватися, чи не втрачав він разом із зором глузд...
Першу ніч вони провели на початку стежки, в компанії ґаучо. Усе було тихо. Від світанку вони йшли вузькою доріжкою, затиснутою листям і пишною папороттю. Інколи траплялись оази. Довгі напівзатоплені просіки м’яких трав. Тоді поверталися джунглі. Водночас безмежні та інтимні. Сповнені життя і тліну...
Жанна крокувала, стиснувши кулаки, вгинаючись під пакунками — Фернандо не поскупився: брезентовий намет, аптечка, чоботи, змінний одяг, ножі, мачете, харчі, похідна кухня... І все ж вона почувалася легкою. Непереможною.
Зелене гілля. Червона земля. Чорні калюжі. Жанна відчувала над головою високі крони велетенських дерев. Земля здавалась їй фундаментом запаморочливої екосистеми. Стовбури були колонами. Верхів’я дерев — небом... Але найяскравішим було інше почуття, глибинніше. У самому нутрі. Ніби вона йшла всередині живого організму. Складною мережею взаємозв’язків, союзів, ворожнеч. Підлісок черпав життєві сили з мертвих дерев, що гнили на землі. Із розкладання розчавлених фруктів народжувалися квіти. Епіфіти живилися водою, що містилася в стеблах ліан, які, своєю чергою, смоктали кору дерев...
Перепон на їхньому шляху ставало дедалі більше. Непролазні чагарники. Переплетіння ліан. Корені поперек стежки. Термітники... Інколи — мутні теплі річки. Деінде — холодніші, чистіші потічки. Або багряні болотисті ділянки, в які Жанна з Феро провалювалися по пояс.
Споночіло. Фернандо казав, що естансія Альфонсо Паліна розташовується за день ходьби від початку стежки. Якщо вони не помилилися напрямком, то мали бути зовсім близько від домівки Кентавра. Вони зупинилися на галявині.
Розклали намет і розгорнули спальники. Познімали мокрий одяг. Розвісили його на кущах. Марна справа. Із рівнем вологості близько 100 % тут ніщо не могло висохнути. Вони повитягали з рюкзаків сухий одяг. Увесь захисного кольору. Жанна витягла маленьку каністру бензину й полила довкола табору, щоб відігнати мурах і скорпіонів, як робив напередодні ґаучо.
Вони залізли в намет. Жанна повністю втратила відчуття часу та орієнтацію в просторі. Витягнувшись у спальнику горілиць, повністю вдягнена, вона розглядала сяйливі сліди світлячків, що носилися поміж дерев. Думки заступала втома. Жінка ніяк не могла зосередитися на завтрашньому дні. Чи навіть на прийдешній ночі. І досі анітрохи не боялася. Можливо, за це варто було дякувати 9-міліметровому НК за ременем...
Уже засинаючи, вона подумала про Феро, що застиг біля неї, досі в сонцезахисних окулярах. Пригадала, як мріяла про кохання з цим чоловіком, сидячи на лавці в парку на Єлисейських Полях. Прокрутила в голові кожну деталь і ледве не розреготалася. Голос Франсуа Тена. «Можу посперечатися, що ти навіть не знаєш жодного анекдоту».
Авжеж, один вона знала.
Він був про неї.
84
Наступного ранку всі речі зникли. Жодного спорядження.
При тому що вони постарались і склали все до намету. Це означало, що хтось відіпнув намет, зайшов, украв рюкзаки, а тоді запнув назад. Навіщо? Якщо це були вони, то чому не вбили їх? Феро за своїми окулярами мовчав.
Жанна зрозуміла сенс послання. Вони мали зайти на землі Альфонсо Паліна голими, беззахисними і в певному сенсі позбавленими всіх сучасних вигод. Ненароджені виконували накази старого Кентавра. І поклонялися його синові — Хоакіму.