— Ходімо, — сказала Жанна.
Вони кинули оком надвір, тоді вилізли з намету. Усе огортав зеленкуватий серпанок. Одяг, розвішаний на кущах, також зник. Жодного сліду. Жодної ознаки чужої присутності. Ні вирваного листя, ні зламаної гілки. Ніби крадії були створені з імли, такі ж нематеріальні, як і довколишній туман.
Жанна пройшла стежкою кілька метрів. Нікого. Вона обсмикнула себе. Якщо вони досі живі, значить, їх хотіли бачити на місці призначення.
І це місце було зовсім близько...
Латеритова стежка праворуч.
Червона нитка, що веде до пекла.
Вони рушили, тремтячи, з порожніми шлунками, навіть не потурбувавшись про те, щоб згорнути намет. Година. Може, дві. Ні одній, ні другому не спало на думку глянути на годинник. Вони йшли, наче сновиди, крізь шари пари. Жанні уявлявся пекельний віддих якогось чудовиська. Цей туман ішов з його пащі-кратера. І вони просувалися нею вглиб...
Раптом вигулькнула велика пласка безліса ділянка, на якій стирчало лише кілька пальм. Галявина нагадувала естансію, де вони ночували, от тільки після стількох кілометрів джунглів її чіткість і чистота робили її подібною до гігантського кола на полях. Величезний знак, попередження про вищі сили.
Вони обережно вийшли на відкритий простір. За весь час ходьби вони не обмінялися ні словом. У джунглях мова ставала зайвою. Невдовзі на дальньому краю галявини забовваніла група будівель. Стодоли з червоної цегли. Загороди з білого дерева. Кілька коней із коротко підстриженими гривами.
Абсолютно безневинна картина.
І цілковитий спокій.
Ні собак. Ні охорони. Ані найменшої загрози. Жанна шукала поглядом злітну смуту. Помітила її праворуч за зарослими евкаліпта. Літака не було видно. Отже, адмірал і його син не вдома... Не може бути.
Тепер бур’яни поступалися місцем нещодавно підстриженому газону. Поміж будівель Жанна розгледіла віллу. Високі побілені стіни, бляшаний дах... Вона повернулася до Феро, той кивнув. Вони на місці. Господи, вони дійшли...
Жанна востаннє роззирнулася. Ні пташиного крику. Ні комашиного гудіння. Самота цього місця набувала гнітючої моці. Усе ніби застигло перед лицем невідворотної небезпеки...
Жінка видерлася сходами. Відчинила двері, захищені москітною сіткою: не замкнено. За ними була типова для фермерського житла вітальня. Укрита кахлями підлога. Високий камін, обкладений деревом. Крокодилячі та оленячі шкури, розвішані на стінах. Крісла й канапа довкола журнального столика з чорного дерева, на якому валялася купа пультів, скерованих у бік великого телевізора в кутку. Що може бути банальніше? Жанна не так уявляла собі лігво Кентавра.
Вони вийшли в коридор. Жанна натрапила на дзеркало. І не змогла повірити, що в ньому відображалася вона сама. Скелет у лахах кольору хакі. Сіре запале обличчя з мішками під очима. Вона почувалася лише втомленою і, хоч як це дивно, повністю в безпеці, а насправді була просто трупом, якому дозволили ще трохи походити землею.
Феро обігнав її. Жанна пішла за ним коридором. На кожному кроці її не полишало дивне почуття. Щось не клеїлось. Усе було занадто просто. Відчинені двері. Феро став. Жанна підійшла до нього.
Кабінет Альфонсо Паліна.
Жінка обігнала Феро й увійшла до кімнати. Стіни в білому тиньку. Навощена дубова підлога. Меблі в іспанському стилі. Під кутом до кам’яного каміна, по діагоналі стояв письмовий стіл. Вікна виходили на загороду. Яскраве ранкове сонце світило крізь них, несучи мрії про сніданки, приємні дні, кінні прогулянки...
Кондиціонер працював на повну. Холод пробирав до кісток. Жанна пройшла вперед. Її заінтригувала одна деталь. На поличках уздовж стін стояло багато фотографій у рамках. На них можна було розгледіти сімейні світлини — батько з сином або тільки син.
Жанна затримала дихання. Їй стисло груди.
Вона знала, що ключ до всієї історії ховається в цих фото.
Альфонсо Палін і Хоакім.
Кентавр і його позашлюбний син.
Ще один крок — і вона схопила одну з рамок.
І тільки тоді зрозуміла.
Це було очевидно.
А проте це ніколи не спадало їй на думку.
За спиною почувся голос Хоакіма.
Щось у ньому співало:
— ...se iran contigo / Me olvidaras, те olvidaras / Junto a la estacion llorare igual que un nino / Porque te vas, porque te vas...
Охоплена незрозумілим, нелюдським спокоєм, Жанна поставила знімок батька й дитини. Не обертаючись.
Альфонсо Палін сказав своїм хрипким голосом іспанською:
— Помовч, Хоакіме. Жанна має дізнатися правду.
Вона стиснула кулаки й нарешті повернулась.
Перед нею нікого не було.
Нікого, крім Антуана Феро.
Антуана Феро, який також був підлітком на кожній поличці: у спортивному костюмі для поло, в уніформі старшокласника, на вітрильнику, на лижах...
Або в обіймах батька.
85
Чоловік зняв чорні окуляри. Його очі були налиті кров’ю.
— Щоразу коли я стаю собою, то втрачаю зір. Мої очі плачуть кривавими сльозами. Вочевидь, едіпів комплекс. Злочинець, який не витримує жорстокості власних учинків...
Жанна придивилася до чорно-білої світлини праворуч. Альфонсо Палін, високий чоловік зі сріблястим волоссям, притискав до себе свого сина, худорлявого підлітка з бровами врозліт. Психіатра, тільки на двадцять років молодшого.
— Коли ти вбив свого батька? — запитала Жанна іспанською.
— Я приніс його в жертву та поїв 1994 року. У цьому самому місці. Тоді я навчався в університеті Буенос-Айреса на двох факультетах — права та палеоантропології. Багато читав. Перш за все — «Тотем і табу». Він навіть не чинив спротиву. Усе це давно записано, розумієш? Перша жертва. Первородний гріх. До речі, він того дня не помер. Він переселився в мене. І досі живе, — він стукнув себе в груди, — отут.
Жанні як судді залишалося ще багато збагнути. Вона піймалася на вудочку, як дівчисько. Усе почалось із запису. Диск від п’ятниці, 6 червня 2008 року. Три голоси. Антуан Феро. Альфонсо Палін. Хоакім Палін. І навіть чотири, якщо рахувати дику дитину, сховану в аргентинському адвокаті. Жанна ніколи не бачила цих людей. Вона вигадала їх, уявила, склала з різних деталей довкола єдиної особи, з якою справді зустрілася, — психіатра.
Але все це був один чоловік.
Із кількома особистостями. Тими, які залишили слід у його житті та впродовж років закарбувалися в його психіці. Жанна подумки «повиймала» їх, ніби криваво-червоних російських матрьошок. Дитина-канібал із Кампо-Алеґре. Підліток із Буенос-Айреса, well educated[101], який став адвокатом. Батько-адмірал, пожертий у лісі духів. І, нарешті, Антуан Феро, паризький психіатр, боязливий, скупий вегетаріанець, самозванець, який терпляче вислуховував інших, спостерігав за їхніми неврозами, ніби за рептиліями у віварії. Окремі, інколи суперечливі особистості, які інколи конфліктували, але найчастіше не знали одна про одну. У голові Хоакіма права півкуля не знала, що робить ліва...
Жанна стояла не рухаючись у променях сонця. Вона ніби пливла у своєму завеликому одязі. Їй не було страшно. Досі. Усі почуття затьмарювало здивування. Вона спостерігала за Антуаном Феро, який брав світлини одна за одною. Розглядав їх. Ставив назад. Цієї миті він як крапля води був схожий на того спокусливого молодого чоловіка, за яким вона простежила одного червневого вечора до виставки у Великому палаці.
— Розкажи мені свою історію, — наказала вона французькою.
Він повернувся до неї. Його обличчя змінилося. Запалося. Зморщилося. Він ніби за мить постарішав на сорок років. Тепер він був Альфонсо Паліном, кровожерливим адміралом на пенсії.
— А чим будете розплачуватись? — запитав він іспанською.