— Своїм життям.
Альфонсо Палін усміхнувся. Його лице знову переінакшилось. До нього повернулася м’якість, юність попереднього образу. Він знову став Антуаном Феро.
— Те, що ви пропонуєте, ми і так уже маємо.
Ні. Не Феро. Голос спростував перше враження. Хоакім Палін, буенос-айреський адвокат, захисник благодійних організацій. Жанна продовжила на «ти»:
— Тоді вважай це останньою милістю. Сигаретою для смертниці.
Чоловік усміхнувся. І повернувся до знайомого образу Антуана Феро. Ці зміни голосу, виразу обличчя, особистості гіпнотизували. Істота, чия генетична спадщина перебувала в мінливому стані...
— Ти права. Зрештою, для цього ми й привели тебе сюди — щоб розкрити тобі правду. Всю правду.
Психіатр сів за стіл. Поки він говорив, його голос, обличчя, мовлення, точка зору змінювались. Втомлене лице психіатра. Широка усмішка адвоката. Попелястий тон Альфонсо Паліна. А ще — інколи — мавпоподібна пика дикої дитини. Остання була страхітлива. Обличчя кривилось у вишкірі. Ніби його підчепили гачком і потягли в один бік. Тоді оповідь утрачала нитку. Проявлялися симптоми аутизму.
Потім його вираз знову змінювався і слова ставали логічними.
Жанна уявляла, як вечорами Антуан Феро випускав свої личини в себе в кабінеті. Грав кожну роль. Його особистості відбивались одна в одній, ніби в кривих дзеркалах. Справжні катартичні сеанси. Один із таких сеансів і потрапив на запис того червневого вечора...
Зізнання чоловіка не дали Жанні нічого нового. Вона й так знала кожен епізод — і підозрювала, що Феро все ще бреше. Підганяє факти під версію, яку вони старанно розробили вдвох упродовж їхнього розслідування. Шизофренік усе ще захищав білі плями своєї історії.
Як справжня слідча суддя, Жанна зосередилася на справі. На фактах, які входили в коло її повноважень. Коло, яке вона сама собі окреслила після смерті Франсуа Тена.
— Паризькі вбивства, — видушила вона, — чому?
Їй відповів хрипкий голос батька — французькою, але з сильним акцентом:
— Простий збіг обставин. Наше плем’я опинилося під загрозою.
— Неллі Баржак і Франческа Терсія становили загрозу вашій таємниці. Але Маріон Кантело? До чого тут вона?
— Вона помітила наші... симптоми.
— Де?
— В інституті Беттельгайма.
— Я перевіряла. Хоакім ніколи там не лікувався.
Альфонсо Палін усміхнувся й передав естафету.
Антуан Феро.
— Жоден із нас там не лікувався. Але я лікую там інших. Проводжу консультації. Аутизм — це моє захоплення. Мене можна зрозуміти, авжеж? Я можу допомогти іншим, скориставшись власним досвідом...
Яка дурепа. Жанна зосередилася на списку дітей — пацієнтів інституту. І ні разу не перевірила персонал. А якби перевірила, одразу помітила б ім’я Антуана Феро. Ще один урок.
— Одного дня Маріон побачила мене під час зриву. Вона зрозуміла, що в мене самого розлад аутичного спектра...
— І що ти самозванець. Може, Хоакім і має освіту адвоката й палеоантрополога, але Антуан Феро не психіатр. Антуана Феро не існує.
— Знаєш, як кажуть, — відповів чоловік, усміхаючись, — психіатр — це псих, який не розпізнав свого покликання...
— Як ти знайшов Неллі Баржак?
— Через Хоакіма. Я познайомився з нею на конференції на тему генетичної спадщини народів Латинської Америки. Пізніше вона подзвонила мені й розповіла про отриманий від Мансарени зразок крові. Вона знала, що я з аргентинського Нордесте. Того самого регіону, звідки походить зразок...
— Франческа Терсія.
— Франческа Терсія — моя давня подруга. Ми познайомилися в УБА на факультеті палеоантропології. І з Хорхе де Альмейдою. Ми всі навчалися в одній групі.
Вишенька на торті. Якби Жанна уважніше придивилася до групового знімка випуску — того, на якому де Альмейда написав «ТЕ QUIERO», — то впізнала б... Антуана Феро власною персоною. Чорт. Чорт. Чорт. То в неї були всі докази, майже весь цей час.
— Вона також розповіла мені про все. Череп. Розкопки де Альмейди. Але я не знав, що вона працювала над скульптурою...
Жанна подумки відмічала кожне вбивство, кожну історію. Факти не надто сильно відрізнялися від того, що вона уявляла.
— Франсуа Тен.
— Із ним все ще простіше. Він нам подзвонив.
— Кому саме?
— Хоакіму Паліну. Він порівняв електронні розклади Неллі Баржак і Франчески Терсії. В обох було ім’я Хоакіма. Тен зателефонував мені в неділю вранці. Зі свого кабінету. Ми домовилися зустрітись у Люксембурзькому саду. На той час він уже зателефонував Едуардо Мансарені в Манагуа. І Даніелю Таєбу в агрономічний інститут у Тукумані. Він зрозумів, що ключ до загадки полягає в імовірному відкритті палеонтолога в аргентинському Нордесте. Довелося навідатися до нього того ж вечора...
Жанна сперлася на стінку. Її спина змокла від поту попри кондиціонер. Вона перевірила дзвінки з мобільного Тена, але не з робочого — ще одна помилка. Далі можна було не розповідати. Хоакім поприбирав у Нікарагуа. А тоді повернувся до джерел... У компанії судді.
Не збігалася лише одна-єдина деталь.
— У понеділок, 9 липня, — заговорила Жанна, — Антуан Феро сів на літак до Манагуа з пересадкою в Мадриді. Увечері Хоакім напав на мене в його квартирі. Вас, може, й кілька, але ви не можете бути у двох місцях одночасно.
Психіатр усміхнувся. Через скривавлені очі він нагадував персонажа фільму жахів 60-х років, у яких вампіри — це симпатичні, спраглі крові юнаки.
— Ми забронювали квитки, але не полетіли.
— Чому?
— В аеропорту Руассі ми побачили пообідній випуск «Ле Монд». У газеті писали про смерть Тена. А також про суддю, яка ризикувала власною шкурою в пожежі. Там було її фото. Ми одразу тебе впізнали. Жінка з Великого палацу. Яка, виходить, жирно нам набрехала. Ми повернулись. Знайшли тебе у СВІ Нантерра. Простежили до рю Ле Ґофф. Ми вирішили діяти з тобою по-доброму. Феро і його чари... Але Хоакім, дитина з Кампо-Алеґре, взяв гору. І ти втекла... Того ж вечора ми полетіли до Манагуа. Зрештою, що ти могла зробити супроти нас?
— Чому ви потім мене помилували?
— Назвімо це... цікавістю. І навіть захватом. Коли ми побачили тебе з нікараґуанськими фліками в Мансарени, то подумали, що ти неабияка суперниця.
— Але я могла б стати перешкодою.
— У прадавні часи люди, які малювали на стінах печер, використовували тріщинки, нерівності скелі. Вони включали їх у фреску. Ти стала нашою нерівністю. Ми вирішили використати тебе. Включити тебе в нашу фреску. Ти могла допомогти нам краще пізнати себе. Виявити елементи нашої історії, яких ми й самі не знали.
Тепер у ньому наростало збудження. Його трусило. Правда пронизувала його, як сонце просвічує крізь листок.
— Що тепер?
— Ми в лісі, красуне. Це місце єднання. І жертвоприношення.
«Один, два, три...», — почала лічити Жанна подумки. Вона також повернулася до джерела. Від самої смерті сестри їй судилися ці пошуки.
Вистежити зло в лісі тиші.
Знайти правду в пітьмі.
Тепер це чорне світло було в її руках.
— А твій народ? — прошепотіла вона. Її губи тремтіли. — Де він?
— Та ось же, біля мене... Ненароджені...
До кімнати одна за одною прослизнули тіні. Одного погляду було достатньо, щоб розпізнати шахрайство. Це було ніяке не архаїчне плем’я. Просто вкриті шрамами й виразками каліки, виваляні в листі й корі, з незграбною ходою.
Обличчя одного з них було розчавлене збоку, ніби до нього приклалися праскою. У другого нижня частина обличчя була посмугована довгими рубцями. У третього замість бакенбардів звисала пошматована плоть, а очі розміщувалися на різній висоті. Там були чоловіки та жінки, однаково брудні й потворні. Найстарші були найбільш пошрамовані. Наймолодші страждали на деформації черепної коробки — їх, мабуть, завдавали в перші дні життя, коли кістки ще м’які. Отже, їхні мавпоподібні риси були сформовані штучно.
Хоакім створив собі первісне плем’я з різних деталей. Доісторичний маскарад. Жанні згадалися «компрачикос» із «Людини, яка сміється» Віктора Гюґо — злочинці, які за копійки купували дітей і калічили, роблячи з них ярмаркових потвор.