Уся ця історія спиралася на колективне марення. Не було ніякого народу з відмінним від людського геномом. Або особливою анатомією. Усе це існувало лише у хворому мозку Хоакіма — а також у занадто екзальтованій уяві Неллі Баржак, Франчески Терсії, Нільса Аґосто, Едуардо Мансарени, Хорхе де Альмейди — останнього, мабуть, принесли в жертву десь на болоті ці циркові потвори.
Ненароджені насувалися. Жанна позадкувала. У цьому цивілізованому приміщенні потворність їхніх пошматованих, понівечених, деформованих тіл здавалася нестерпною. Жінка очікувала на все — на засаду в лісі, боротьбу врукопаш, пастки із заточеними кілками, — але не на таке.
— Хто це?
— Уцілілі у vuelos, — прошепотів іспанською старий Палін. — Людина має просто-таки... страхітливу здатність до виживання. На них могли напасти каймани. Роздерти їх на шматочки. Вони вижили. Розмножились. Здуріли в цих болотах. За кілька років вони повернулися до світанку людської історії. До чисто дикого стану.
Далі повів Феро, французькою:
— Механізм батька, Жанно. Це діти Зла. Чада страху. Їх породило насильство, і до насильства вони вертаються. Плем’я Танатоса! Яке знає в житті лише інцест, насильство, батьковбивство, канібалізм...
Раптом Жанна збагнула, що Хоакім ніколи не був жертвою.
— Це ти дитиною вбив своїх прийомних батьків, Ґарсія.
— Під час їх жертвоприношення по радіо грала «Porque te vas»...
— Це ти навчив уцілілих на болотах людей канібальських практик.
— Мені не довелося докладати великих зусиль. Вони і так деградували.
— Це ти повів їх до насильства, жорстокості, найстрашніших інстинктів... Від самого народження над тобою висів кривавий знак.
Старий Палін заявив, піднявши гачкуватий вказівний палець:
— Це наша армія, juanita. Серце насильства... Як серце атомного реактора. Ми повернулися назад у часі. До первісної ночі. Ми прирекли себе на повторення основоположного акту. Знову і знову... Інцест. Убивство батька. Канібалізм. Це моє тіло... Це кров моя...
Кімната довкола Жанни завертілася. Перед очима темніло. Якщо вона знепритомніє, їй кінець.
Хоакім стрибнув до неї, але різко зупинився.
Вона націлила йому в обличчя свій НК USP.
Єдина деталь, про яку не знав Антуан Феро.
Тварюка завмерла, дивно нахиливши голову вбік. Жанна позадкувала до французького вікна й відчинила його. Дві думки — майже одночасні. Перша: вона не пересмикнула затвор. Друга: вона не зняла пістолет із запобіжника.
Її 9-міліметровий був приблизно таким же небезпечним, як водяний пістолет.
Якщо один із цих варварів спробує підняти на неї руку, їй хана.
Жанна переступила через раму, не опускаючи ствола.
— У тебе проти нас жодних шансів, — проворкував Хоакім. — Це не ми живемо в лісі. Це ліс живе в нас. Якщо тікатимеш заплавою, то лише наближатимешся до нас. Ми вже в тобі. Ми вже ти! Ми...
Жанна не почула останніх слів попередження.
Вона вже бігла через розпечену на сонці рівнину.
86
Вона поверталася стежкою.
І це була найбільша дурниця.
Перше місце, де на неї чигатимуть ненароджені. Вони знайдуть її сліди в багнюці й вистежать її. Насправді вони могли вистежити її будь-де. Вони знали околиці не гірше, ніж стежку. Чи будь-який інший куточок заплави. Це не ми живемо в лісі. Це ліс живе в нас... Жанна бігла. У грудях пекло. В голові пульсувало усвідомлення: «У мене немає жодних шансів».
Утім, вона чіплялася за одну думку. Одну-єдину. Керманич ланчі сказав: «Я повернуся завтра ввечері, цієї самої години, на це саме місце». Добігти до річки до вечора. Дочекатися на човен. Сісти на нього. I adios[102].
Вона бігла далі. Знайшла свій ритм. Маленькі кроки, короткі вдихи й видихи. Нарешті пробіжки Люксембурзьким садом їй прислужилися... Коріння. Ліани. Калюжі... Дивися під ноги, дівчинко.
Жанна гепнулася в болото. Хотіла закричати, але червона вода залилася до рота. Вона відплювалася, вигнулася, пововтузилась. Уявила собі ящірок, змій, вугрів, що ковзають чорними водами, прослизають їй під одяг, в отвори тіла... За кілька секунд вона дочалапала до іншого берега.
Схопилася за жмутки трави й підтягнулася. Впала на тверду землю. Віддихалась, раптом усвідомивши какофонію, що бриніла довкола. Птахи. Мавпи. Жаби... І ще ближче — пекельне дзижчання комах... Їй ніколи не вибратися звідси...
Вона встала. Побігла далі. Полудень. У неї є п’ять годин, щоб добігти до річки. Якщо тримати темп. Якщо ніхто не нападе... Якщо...
Вона не одразу усвідомила, що сталося.
Жанна знову бабралася в багнюці, у голові бриніли тисячі уламків думок, страху й нерозуміння. Чорна діра з піксельними зірочками. Потім реальність знову нахлинула на неї. Небо. Земля. Ліс. Сильний біль у нижній щелепі.
Жанна підвела очі.
Її обличчям струменіла липка кров.
Перед нею стояв ненароджений.
На ньому було якесь дрантя і ягдташ зі шкури оленя. Волосся, зашкорубле від латериту. Шкіра, вкрита висохлою тванню. Буйволячий череп, надітий на голову. Жанна бачила тільки його очі в глибині кістяних дір. Він знову здійняв свою зброю. Дрюк. Палицю. Молот. Жінка ледве встигла відкотитися вбік і сунути руку за спину.
Пістолета не було.
Вивалився, коли вона падала.
Дрюк уже здіймався знову. Жанна навкарачки шукала пушку в кущах. ВЖЖЖЖУХ!!!!!! Дрюк просвистів за кілька сантиметрів від її голови. Вона помітила ствол. Схопила його, перевернулась і натисла на курок. Нічого не сталося. ВЖЖЖЖЖУХ!!!!!! Дрюк ковзнув її лицем. Жанна пересмикнула затвор. Убивця з кістяним писком гарчав. На мить жінка помітила, що він був озброєний щелепою каймана з повним набором зубів.
Натисла на курок. Знову нічого. Жанна завила. Запобіжник. Вона забула про нього. Опустила його великим пальцем. Щелепа знову просвистіла поруч, ніби гілка дерева, яку зігнули й відпустили.
Жанна затримала подих. Прицілилась. Вистрелила. У черепі з’явилася третя очниця. Жанна вистрелила ще раз. І ще. Три криваві дірки в буйволячому черепі. Суперник повалився на землю.
Жанна відповзла задкуючи. Заляпана кров’ю, що бризнула з отворів на обличчі дикуна. Хіба що це досі кровоточила її власна рана... Жінка знову перекотилася в траві і випадково вистрелила. Змарнована куля. Вона звелася на ноги. Головне — не баритись... Постріли, певно, привернули увагу інших.
Знову в путь. Таким темпом вона могла здолати п’ять годин дороги за три. Помацала рану. Неглибока. Вона може врятуватися. Господи, вона може...
Перед нею відкривався рослинний коридор. Зелено-червоний тунель, який інколи бліднув через зарослі світлих очеретів і комишів, а тоді знову повертався до смарагдових тонів. Жанна думала про амуніцію. Вона випустила чотири кулі. Залишалося дванадцять. Решти магазинів у куртці не було. Загубила, падаючи там чи там.
Друга година.
Вона долала кілометри, не розмірковуючи. Її турбувало лише одне: жодного мисливця на обрії. Що вони замислили? Готували пастку? Хотіли спіймати її живою?
Третя година.
До Жанни поверталася надія. Її венами, тканинами, нейронами мандрувала якась невідома молекула, яка подвоювала її сили. Вона зможе. Вона...
Жанна стала як укопана.
Вони були попереду. За тридцять метрів. Блокували стежку й прилеглі хащі. Наїлися поміж дерев, пнів, ліан. Вбрані в лахміття, скуйовджені, потворні, пошрамовані, в дикунських прикрасах. Черепи тварин на голові. Людські кістки на шиї. Якісь висохлі кульки органічного походження, нанизані на шкіряні шворки й перекинуті через плече. У зеленкуватому світлі, що лилося згори, вони походили на рептилій.