Жанна помахала пушкою. Цей жест трохи заспокоїв її. Цивілізоване насильство, сильніше за тваринне.
Люди-рептилії не ворушилися. Вони тримали грубу зброю, висічену з кісток, дерева, каміння. Жанна метнулася праворуч, пірнаючи в листя. Вона знала, що не слід відхилятися від стежки, але сподівалася відірватися від них у хащі та, давши великий гак, повернутися на правильний шлях. У всіх є право на мрію...
Вона впала в комиші. Поповзла далі навкарачки, бабраючись у стоячих калюжах серед водяних гіацинтів. Перед нею відкривалася напівзатоплена галявина. Вона встала. Знову розгубивши всю впевненість. Вона втратила будь-яке почуття рівноваги. Що відбувалося?
Тоді вона зрозуміла.
Це не Жанна тікала зі стежки, а стежка тікала від Жанни. Губкувата земля рухалася в неї під ногами. Embalsados. Плавучі острівці. Вона опинилася посеред одного з цих мінливих лабіринтів, про які говорив Бето.
Замість підтвердження Жанна помітила понад кущами інші плавучі острівці. На них стояли ненароджені. Їхніми човнами були купки латаття й комишів. Здавалося, первісне плем’я вміло ними керувати. Мандрівні душі на мандрівних землях...
Тепер вони цілилися в жінку з кістяних луків. Вона не думаючи випростала руку з пістолетом і натисла на курок. Від пострілу її вороги остовпіли. Прицілитися було неможливо. Її острівець переміщався, тож кут зору постійно змінювався. Але вона вистрілила ще і ще. Щоб налякати їх.
Ліворуч щось свиснуло. Тоді праворуч. Стріли. Незграбні. Невлучні. Мінливість ландшафту заважала і ворогу теж. Жанна опустилася. Лягла животом у воду і сперлася на обидва ліктя. Курок. Постріл. Курок. Постріл. Вона нічого не бачила. Дерева, очерет, ліани пливли за течією, а земля розпадалася, розмивалася.
Скоро в неї закінчаться набої. А головне, Жанна знала, що, навіть якщо вона уникала швидкої смерті з кожною стрілою, це не рятувало її від іншої смерті: острівець дрейфував. Якщо вона віддалиться від стежки, якщо дасть ландшафту змінюватися знову і знову, то ніколи не віднайде шлях.
Жінка поповзом позадкувала, звелася на ноги і розгледіла вдалині ряд пальм і цератоній, що позначали лінію стежки. Якщо орієнтуватися на них і стрибати з острівця на острівець, можна повернутися на тверду землю. Жанна не вагаючись розігналась і стрибнула. Як жабка на латаття. Жабка, яка щоразу не знала, чи витримає поверхня, на яку вона мала приземлитись. Вона стрибала. Перескакувала. Довкола свистіли стріли.
Жанна скочила на берег.
І вибігла на латеритову стежку.
Озирнулася через плече. Ненароджені так само пливли на своїх рослинних пірогах. Жанна відчула себе в безпеці, хоч це могло бути хибне враження. Глянула на годинник. 15:30. Ціль — ланча — досі була досяжною. Біжучи, вона витягла з пістолета магазин, щоб перевірити втрати. Залишилася лише одна куля.
Жанна знову ввійшла в ритм. Пальми, папороть, очерет... І криваво-червона земля. Скільки кілометрів залишилося пробігти? Невідомо. Та й неясно, чи женуться за нею інші виродки...
Зусібіч зашурхотіла трава й листя. Ось і відповідь. Поміж комишів і очеретів, з-за дерев щось шурхотіло, тріщало. Нападники анітрохи не намагалися приховати своє наближення. Вони навмисно лякали її. Знали, що найгірший ворог — це страх. Страх, який міг паралізувати. Забрати останні сили.
Або ж це була облава.
Її заганяли в пастку...
Жанна пробігла ще. Прямо. Помітила дерево з роздвоєним на висоті двох метрів стовбуром — ідеальний сховок. Підбігла, чіпляючись за ліани, щоб видертися нагору. Передумала. Занадто очевидне укриття. Ненароджені помітять, що тут обривається слід. Їм залишиться просто обдивитися дерева навколо, щоб її знайти.
Жанна пригадала книжки про сутички між снайперами-одинаками під час великих війн XX століття. Одним з улюблених вивертів цих мисливців було знайти укриття — і не ховатися в ньому. Натомість вони спостерігали за ним, знаючи, що ворог підійде, сподіваючись знайти у сховку свого супротивника...
Жінка повернулася, ступаючи власними слідами, і зійшла зі стежки, занурившись у значно вищі за неї саму зарослі комишу. Помітила ще один сховок. До нього важче було долізти, зате там також була ніша на висоті кількох метрів. Чорне, обпалене дерево вигиналося зиґзаґом, над яким починалося гілля та листя. Жанна вчепилася за ліани, що вкривали обвуглений стовбур. Трохи зусиль — і вона вже на рівні розщелини. Жінка залізла в неї та скрутилася в позі ембріона, намагаючись не думати про всіх комашок, личинок і паразитів, які тут повзали.
Перш ніж повністю сховатися, Жанна відірвала шмат моху завдовжки пів метра. Накрила цією зеленкуватою сіткою обличчя. Ідеальне маскування, щоб за найменшого звуку кинути оком на стежку, залишаючись непоміченою.
Вона втиснулась у гніздо ліан. Їй здавалося, наче вона немовля в обіймах рослинного соку та листя. Зіщулившись тілом, вона зіщулилась і думками.
І почала чекати.
Жанна втратила почуття часу. Довкола було лише тепле, приємне стояче повітря. Пітніючи під маскою, вона розглядала прожилки листків, борозни кори, вервечки мурах... Вона відчувала себе в осмосі з природою. Її свідомість була загостреною, чутливою, мало не надприродною... Вона занурилася в приголомшливо інтимну зону. Ніби кохалася з цим чорним деревом. З лісом. 3...
Якийсь звук.
Кроки. Жанна наважилася кинути погляд. Вони були там. Четверо. П’ятеро. Шестеро... На них більше не було ні прикрас, ні кісток. Їхню шкіру вкривала багряна багнюка. Лише рух вирізняв їх на тлі стежки. Елітний підрозділ. Вони не розмовляли. Не обмінювалися жестами. Ніби спілкувалися телепатично.
Вони підійшли оглянути порожнисте дерево біля стежки. Зараз побачать, що її там немає. So what? Вони розійдуться в усі боки від стежки і, мабуть, знайдуть її сховок...
Жанна стислась у своєму дуплі. День хилився до вечора. До річки лишалася всього година бігу. Все ще здійсненно. За умови що мисливці підуть. І що на шляху більше не буде перешкод.
Шелест листя. Шурхіт трав. Вони наближалися? Відчули її на запах? Зиркнула назовні. Вони зникли. Пішли далі до річки? Повернулися назад? Не час було міркувати чи вагатися.
Жанна притислася до дна своєї ніші, всього на секунду, черпаючи сили в цій деревній матці. Тепер вона ще більше відчувала тепло, дихання, бентежну інтимність «обіймів» цього рослинного колодязя.
Її серце стало.
Ліани стиснулись. Розщелина гойднулася, нахиливши Жанну назад, а потім уперед. Не встигла вона проаналізувати це відчуття, як отримала відповідь. Божевілля. Чорна стінка перед її очима розплющила очі. Насправді ліани були руками.
Вона зірвала свою мохову маску й побачила.
Візерунки кори складалися в обличчя.
Хоакім.
Він цілу годину був біля неї в ніші. Абсолютно нерухомий, із чорно-зеленою шкірою, він злився з рельєфом дерева. Це не ми живемо в лісі. Це ліс живе в нас...
Тепер вона бачила. Його обличчя. Його шкіру, з-під якої випирали кістки та хрящі. Писок, укритий ранками та слиною.
І очі. Криваві. Заслані пеленою. Налиті вогнем...
Вона хотіла здійняти пістолет.
Хоакім уже стискав її зап’ястя.
Вона відчувала його перевернуті пальці на своїй руці.
Хотіла вдарити.
Він знешкодив другу її руку.
Вона лагідно нахилилася до Хоакіма. Хлопчик-вовк, здивований, не став опиратися. Від нього пахло перегноєм, корінням, кров’ю, як у її сні. Його очі, ніби в мавпи, вкривала рожевувата плівка. Жанна наблизилася ще і притиснулась обличчям до вигину його шиї. Ніжність. Чуттєвість. Млість...
Вона вчепилася зубами в його вухо та рвонула його.
Хоакім заволав.
Жанна вивільнила ліву руку і вчавила великий палець у його праву очницю. Око наполовину вискочило з орбіти. Знову крик. Вона спробувала вивільнити руку з пістолетом. Дитина-вовк не відпускала. Хоакім спробував укусити її. Жанна ледве встигла відсахнутися, впершись спиною в гілля. Хоакім кинувся вперед, цілячись їй у горло.