Химка. А хiба ж я лазила по хазяйських шахвах? В шинку, знаю добре, що є.
Горпина. То ке сюди на стiл цiлий шинк.
Сидір Свиридович. Ого-го! Ще й жида впрете сюди на стiл з шинком.
Химка. Цiй тiтцi все жарти. (Виходить.)
Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Горпина.
Горпина. Потривай, Химко, побалакаємо!
Сидір Свиридович. Ой, не кричiть так здорово, Горпино Корнiївно!
Горпина. А хiба в мене горло куповане? Ба буду оце вуркотати, так як ви удвох! Чого це ти, Яв-дохо, надулась, наче той iндик перед смертю?
Сидір Свиридович. Явдохо… Знайшла Явдоху! Скажiть iще Вiвде. Коли б iще дочка не навернулась.
Горпина. Євфросина таки мене не дуже любить, спасибi їй. Де ж пак: вона вчена, а Скавичиха яблука перепродує. Так що ж, що тiтка перекупка! Свiй хлiб їм, не крадений.
Євдокія Корніївна. Воно, бач, сестро, не те.
Горпина. Не те; а чоловiка скубеш за чуприну, як i я свого покiйного Скавику скубла. Ви своїй Євфросинi не дуже потурайте, бо вона з великого розуму та в голову заходить. Якби моя дочка Оленка так коверзувала, то я б їй, псяюсi, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона пам'ятала б до нових вiникiв.
Сидір Свиридович. Ви, Горпино Корнiївно, що iнше.
Горпина. Я що iнше? А що ж я таке? Га? Хiба не знаємо, якi великi пани були Рябки? Авжеж старий Рябко, ваш батько, м'яв шкури i хлiб з того їв. Я торгую яблуками i хлiб з того їм, i нiкого не боюсь, i докажу на всi Кожум'яки, що нiкого не боюсь, навiть вашої великорозумної Євфросини. (Присiкується до Рябка i б'є кулак об кулак.)
Сидір Свиридович. Свят, свят, свят! Братська чудовна богородице! Заступи й помилуй. (Оступається й хреститься.)
Горпина. Чого ви одхрещуєтесь од мене? В мене нема на головi чортячих рогiв.
Сидір Свиридович. А хто ж заглядав пiд ваш очiпок? А може, й є?
Горпина. А як я скину хустку та покажу?
Євдокія Корніївна. I годi, сестро, годi. Хiба ж ти не знаєш, що мiй старий вередує?
Горпина. Скубла вас жiнка, та чортзна по-колишньому.
Сидір Свиридович. Меле, меле, шеретує. (Приспiвує.)
Горпина (приспiвує). Шеретує, обернеться й поцiлує. Таке лиш по чарцi! Чого це ти, Явдохо, напундючилась? Сидить, як та копиця в дощову годину на полi.
Євдокія Корніївна. Еге! тут як почав вигадувати на мене, що…
Сидір Свиридович. Цить, цить, цить! (Затуляє рота Євдокiї Корнiївнi.) Нiяк не вдержить свого язика! Ще й дочцi розкаже. Ой, якi ж слизькi язики у тих жiнок: в однiєї гострий як бритва, а у другої слиз-ький: так i лiзе сам з рота. (Показує.)
Горпина. Та кажи-бо, що твiй чоловiк вигадував!
Сидір Свиридович. Ой, цить, не кажи!
Горпина. Та кажи-бо, коли нагадала; не дратуйся. Кажи, бо вилаю.
Сидір Свиридович. Не кажи, бо з хати втечу.
Євдокія Корніївна. Та то ми, сестро, оце радились, за кого б нам свою дочку вiддати замiж. Перебирали усi Кожум'яки, та й не знайшли нi одного панича дочцi до пари.
Горпина. Куди ж пак! Тисячi та сотнi нiколи в дiвках не посивiють. Не бiйся! Повиходять швиденько. От уже нам, бiдним, зовсiм друге дiло, хоч моя Оленка красуня не то що на всi Кожум'яки, а може, й на ввесь Київ.
Євдокія Корніївна. Та й наша Євфросина не то що на ввесь Київ, а може, й за Київ. А що вже розумна i вчена, як баришня, то нiгде правди дiти, хоч, може, матерi не приходиться своєї дочки хвалити.
Горпина. Тiльки дуже звикла верховодити, тим, бач, що великорозумна. Якби моя Оленка так верховодила в хатi, то я б їй патли обскубла.
Дзвонять до церкви.
Сидір Свиридович. Чи це вже й до вечернi дзвонять? Пiду ж я поможу дяковi спiвати. (Встає.)
Горпина. Вже таки й поможете дяковi. Сiдайте ж та лучче побалакаємо. Нехай там сам дяк курникає.
Євдокія Корніївна. Я оце все про свою дочку. Вже б, здається, i час замiж, та все якiсь недоладнi люди трапляються: то негарнi, то без грошей, хоч i гарнi, то не дуже розумнi. Зовсім не до пари моїй Євфросинi.