Сидір Свиридович. Годi тобi, Євдокiє Корнiївно, допiкати менi до живого серця! Сама трохи не вiшалась на шию Гострохвостому разом з дочкою, а тепер я ще й винен.
Євдокія Корніївна. А це що далi буде! Так розходився, так розходився, що вже й не знаю, що далi буде. Все я винна, а не вiн. Виплутуйся собi i дочку виплутуй, я готова i в хату йти.
Сидір Свиридович. Добре, їй-богу, добре! А як i я пiду в хату за тобою, то що буде?
Євдокія Корніївна. А хiба ж я знаю, що буде! Були надворi, а то будемо в хатi, от що буде! Ти в нас хазяїн, ти в нас голова: роби як знаєш.
Сидір Свиридович. Я, бач, голова, а ти що ж? Не хвiст же?
Гострохвостий. Сидоре Свиридовичу! Коли почали дiло, то треба якось кiнчати. Прибiгла одна баба й держить нас усiх отут, неначе привела з собою вiйсько!
Сидір Свиридович. Не баба прибiгла, а наша сестра! Говорiть, та й мiру знайте. Йти нам не можна, бо та одна баба нас не пускає. Робiть, як самi знаєте.
Гострохвостий. Я кажу йти.
Горпина Корніївна. Ба не пiдеш, бо не пущу!
Гострохвостий. Я кажу йти!
Сидір Свиридович. А я кажу нi!
Євдокія Корніївна. Коли ти кажеш нi, то й я кажу нi, бо ти в домi голова.
Сидір Свиридович. Коли ви, Свириде Йвановичу, так погано зробили, так обезчестили нашу сестру й небогу, то я не хочу мати такого зятя.
Євдокія Корніївна. Еге, i я не хочу мати такого зятя.
Сидір Свиридович. Сестра й небога будуть до смертi на нас нарiкати; скажуть, що ми згубили Оленку; вони люди бiднi, вони сироти.
Гострохвостий. Чи це ви правду говорите, чи вередуєте?
Сидір Свиридович. Я зроду не жартував i не вередував.
Гострохвостий. Може, це жарти, Сидоре Свиридовичу? Ми ж, здається, вийшли з хати до вiнчання?
Сидір Свиридович. То й вернемось у хату, так як i вийшли. Коли зачепили Оленку, то йдiть з нею й вiнчатись.
Євдокія Корніївна. Еге ж, йдiть з нею й вiнчатись.
Гострохвостий. Я? Вiнчатись з Оленкою? Я, Свирид Йванович, матиму жiнку Оленку?
Горпина Корніївна. Бач, як потрiпує Оленку! Чи так же ти говорив у мене в хатi i на улицi, як я пiймала тебе коло своєї Оленки? А ти ж божився, а ти ж присягався!
Гострохвостий. Та що тут балакати! Коли Євфросина Сидоровна того хоче, то нiчого й балакати. Ми й обминемо Скавичиху, а церков доволi скрiзь по Києву! Знайдемо церкву!
Сидір Свиридович. А ми то що ж таке? А моя жiнка що ж таке? За се я готовий розсердитись, готовий накричати повний двiр, готовий i не знаю що зробити!
Євдокія Корніївна. I я готова розсердитись, готова накричати повний двiр. Що це таке? Говорив розумно, а це вже говорить таке, що й купи не держиться!
Сидір Свиридович i Євдокія Корніївна. Берiть Оленку та йдiть до вiнця, а Євфросини ми не пустимо.
Горпина Корніївна. Щоб я з ним тепер пустила до вiнця Оленку? Борони боже! Про мене, нехай iде в Флоровський монастир.
Оленка (прислухається, встає i кидається до Євфросини). Ти вкрала в мене жениха, ти одбила од мене моє щастя своїм золотом, своїми шовковими сукнями! Яка ж ти менi сестра? (Плаче.)
Євфросина. Оленко! Ти з ума зiйшла, опам'ятайся, що ти говориш, та ще й при людях! Я твоя сестра, а не твiй ворог. Ти тепер сама не своя, та й сама не знаєш, що говориш.
Оленка (плаче). Боже мiй, боже мiй! Як вiн божився, як присягався! Де ж та правда в свiтi? Як вiн мене любив, як милувався мною!
Дружки беруть Оленку пiд руки, одводять її на ганок i садовлять на стiльцi.
Гострохвостий. Євфросино Сидоровно! Довго ми будемо слухати оцi бабськi теревенi?
Євфросина. Свириде Йвановичу! Я до сього часу винуватила свою тiтку. Менi все здавалось, що тiтка й Оленка тiльки хотiли одбити од мене вас i пригорнути до себе. Менi здавалось, що тiтка затягувала вас до себе, до своєї дочки.
Горпина Корніївна. А нехай вiн сказиться! Затягла б оце собi бiду в хату!