Выбрать главу

В ха­тi ста­ло ти­хо, як у ву­сi. Ке­ро­си­но­ва не­ве­лич­ка лам­па без скла бли­ма­ла на сто­лi. Ста­рий Кай­даш, Кай­да­ши­ха й Лав­рiн ста­ли пе­ред об­ра­за­ми й по­ча­ли мо­литься бо­гу, а Кар­по все си­дiв на ла­вi, а Мот­ря все сто­яла ко­ло мис­ни­ка. Свiт­ло по­гас­ло. Кар­по й Мот­ря по­ля­га­ли спа­ти, по­мо­лив­шись у тем­ря­вi. Мот­ря чу­ла, що на її ду­шу ляг­ло щось важ­ке, але нi од­на сльоза не вис­ту­пи­ла на її очах.

Другого дня вран­цi Мот­ря за­мi­та­ла сi­ни. Чує во­на, Кай­да­ши­ха го­во­рить над­во­рi з яко­юсь жiн­кою та все за неї. Мот­ря виг­ля­ну­ла крадько­ма з сi­ней: Кай­да­ши­ха сто­яла, спер­шись на во­ро­та, а про­ти неї за во­рiтьми сто­яла її ку­ма, го­ло­ва про­ти го­ло­ви, не­на­че во­ни цi­лу­ва­лись. Кай­да­ши­ха по­ча­ла го­во­рить ти­хо, але так ти­хо, що бу­ло чуть на все под­вiр'я.

- От, ма­буть. Дов­би­шi на­да­ва­ли за Мот­рею вся­ко­го доб­ра, - го­во­ри­ла ку­ма, - ще й ти, ку­мо, за­ба­га­тiєш за не­вiст­кою.

- Де там, моє сер­денько! Я ду­ма­ла, що та­кi ба­га­ти­рi на­же­нуть ме­нi пов­ний двiр во­лiв та ко­рiв, а во­ни приг­на­ли од­ну дур­ну вiв­цю та ще й пер­ше вов­ну обст­риг­ли. Щось моя не­вiст­ка не од­чи­няє при ме­нi своєї скри­нi; ма­буть, тим, що по­рож­ня.

- Чи ро­бо­ча ж твоя не­вiст­ка? - спи­та­ла ку­ма. - Чи тя­мить хоч тро­хи в ха­зяй­ст­вi?

- Хлiб їсти доб­ре тя­мить, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - Я ду­ма­ла, що тi ба­га­ти­рi вмi­ють доб­ре спек­ти, зва­рить. Але ме­нi до­ве­лось всьому вчи­ти не­вiст­ку. Та то, моє сер­денько, моя не­вiст­ка не­зу­гар­на то­бi нi спек­ти, нi зва­ри­ти, нi пряс­ти, нi ши­ти. Оце як са­ма не дог­ля­ну, то на­пар­то­лить та­ко­го бор­щу, що й со­ба­ки не їдять; як по­ма­же ко­мин, то всi вiх­тi знать. А вже ла­ятись та ме­не не слу­ха­ти, ма­буть, учив її сам Дов­биш уку­пi з Дов­биш­кою. Я ска­жу сло­во, а во­на де­сять. А вже що лi­ни­ва, то й ска­за­ти не мож­на. Вран­цi буд­жу, буд­жу, кри­чу, кри­чу, а во­на ви­вер­неться на по­лу, здо­ро­ва, як ко­би­ла, та тiльки со­пе…

- Од ко­би­ли чую! - крик­ну­ла Мот­ря. ви­су­нув­ши го­ло­ву з сi­ней. - Що й од­ної со­роч­ки ме­нi не спра­ви­ли, а су­ди­те на все се­ло.

Кайдашиха за­мовк­ла й не зна­ла, де очi дi­ти. Ку­ма десь дi­лась, не­на­че крiзь зем­лю про­ва­ли­лась.

Мотря по­ра­лась в ха­тi й ра­зу не гля­ну­ла на свек­ру­ху. Во­на виб­ра­ла со­роч­ки з жлук­та, пiш­ла на ста­вок прать й прий­шла до­до­му аж уве­че­рi.

- Потривай же, свек­ру­хо! - го­во­ри­ла го­лос­но Мот­ря са­ма до се­бе, роз­вi­шу­ючи со­роч­ки по ти­ну. - Бу­деш ти в ме­не ци­ганської ха­лянд­ри ска­ка­ти, а не я в те­бе.

На дру­гий день удос­вi­та Кай­да­ши­ха зак­ри­ча­ла з пе­чi на Мот­рю:

- Мотре! Вста­вай вже пряс­ти! Мот­ре! Чи ти чуєш? Мот­ря про­ки­ну­лась, але не об­зи­ва­лась.

- Мотре! Вже тре­тi пiв­нi спi­ва­ли! Вста­вай та розк­ла­дай у пе­чi трiс­ки.

- Ох-ох-ох! - зас­тог­на­ла Мот­ря дос­то­ту та­ким жа­лiб­ним го­ло­сом, як стог­на­ла Кай­да­ши­ха. - Так у ме­не бо­лять кри­жi, що я iз пос­те­лi не вста­ну.

Кайдашиха впiз­на­ла Мот­ри­ну ко­ме­дiю й роз­сер­ди­лась.

- Чого це ти драж­ниш­ся зо мною? Ти ду­маєш, що ме­не пiд­ду­риш? Го­дi то­бi брех­нi справ­лять. Вста­вай та в пе­чi роз­топ­люй.

- Мамо! Го­дi вам спа­ти! Вста­вай­те та в пе­чi роз­топ­люй­те! - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря з по­лу. - А я трош­ки по­ка­ча­юсь!

- Оце до­ве­лось на ста­рiсть тер­пi­ти та­ку на­пасть од своїх дi­тей, - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха. - Кар­пе! Штовх­ни пiд бiк свою жiн­ку, не­хай ус­тає до ро­бо­ти.

В ха­тi всi спа­ли, аж хроп­ли.

- Якби я бу­ла ко­би­ла, то я б дав­но вста­ла. Не­хай вам ко­би­ли пря­дуть та ва­рять.

Кайдашиха при­ку­си­ла язи­ка, але її роз­би­ра­ла злiсть.

- Чи ти зду­рi­ла сьогод­нi, чи на­ва­жи­ла­ся ме­не з свi­ту звес­ти? Омельку! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха на сво­го чо­ло­вi­ка. - Чи ти чуєш, що вит­во­ряє твоя не­вiст­ка?

Старий Кай­даш ле­жав на ла­вi до­го­ри ли­цем i важ­ко ди­хав. Вiн зве­чо­ра та­ки доб­ре ви­пив у шин­ку й спав як уби­тий. Жi­но­чий крик, гост­рi жi­но­чi го­ло­си стри­во­жи­ли йо­го, i вiн по­чав кри­чать че­рез сон ди­ким, чуд­ним го­ло­сом. Йо­му прис­ни­лось, нi­би в ха­ту се­ред но­чi вбiг­ла ко­за з чер­во­ни­ми очи­ма, з вог­нем у ро­тi, ос­вi­ти­ла ог­нем ха­ту, вхо­пи­ла в пе­ред­нi ла­пи ко­чер­гу й по­ча­ла по­ра­тись ко­ло пе­чi та все кла­ца­ла до йо­го чер­во­ни­ми ог­ня­ни­ми зу­ба­ми. Вiн хо­тiв пiд­вес­ти ру­ку та пе­рех­рес­титься, але ру­ки ста­ли не­на­че за­лiз­нi. А ко­за все кру­ти­лась ко­ло пе­чi, а да­лi по­ча­ла тан­цю­ва­ти, ви­со­ло­пив­ши язи­ка на пi­вар­ши­на. Ди­виться Кай­даш на ту ко­зу. З ко­зи ста­ла ко­би­ла з здо­ро­вою, як ноч­ви, го­ло­вою, з страш­ни­ми чер­во­ни­ми очи­ма, з ог­ня­ним язи­ком. Кай­даш зак­ри­чав не своїм го­ло­сом. Си­ни повс­ка­ку­ва­ли з пос­те­лi й ки­ну- лись до батька. Мот­ря й Кай­да­ши­ха пе­рес­та­ли сва­риться i со­бi повс­та­ва­ли. Кар­по пе­ре­ки­нув батька на бiк, i вiн тiльки то­дi про­ки­нув­ся й опам'ятав­ся.