- А менi, мамо, не одрiжете тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники? - спитала Мотря, насилу здержуючи голос.
- Мене товста сорочка рiже в тiлo, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товстi сорочки, - сказала Кайдашиха.
- А ви думаєте, мене товста сорочка не рiже в тiло?
- Та бач, дочко, ти не ходиш до панiв, а мене пани й попи просять варити обiд, кличуть до себе в покої вечерять, ще й у покоях кладуть спати i подушки пiд боки стелять. Як же таки менi йти мiж такi люди в товстiй сорочцi?
- Хоч менi й пани не стелять пiд боки пухових подушок, але ж i я пряла на тонке полотно, може, бiльше од вас, - сказала Мотря.
- От i бiльше! Що лаялась, то й справдi бiльше. Не звикай до тонких сорочок, бо ще хто зна, як буде тобi на своєму хазяйствi, - сказала Кайдашиха.
- Як вже там не буде, a гiршe не буде, як у вас. Коли б хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас i того не заробила?
- Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся в його з головою. Так вже настирилась менi, що вже й не знаю, як од тебе одчепиться, - сказала Кайдашиха.
Мотря одвернулась до вiкна i вперше заплакала од того часу, як переступила через свекрiв пopiг. Вона почутила, що свекруха кривдить її в тому, до чого вона доклала багато працi своїх рук. Вона втерла крадькома сльози рукавом.
Мотря взяла одкраяне для неї полотно i швиргонула його на лаву. Довго лежало воно на лавi надувшись, неначе сердилось на невiстку. Мотря достала з скринi червоної та синьої заполочi i вже надвечiр ciлa вишивати рукава квiтками. Квiтки виходили здоровi та лапатi, неначе вона вишивала їх на мiшку або на ряднi. Мотря плюнула, покинула шити розкiшний хмiль i тiльки подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зiрками.
Пошила Мотря сорочку, випрала й надiла. Товсте полотно синiло, неначе буз. Вона глянула в дзеркало, i для неї здалося, що в такiй сорочцi в неї лице почорнiло й брови стали не такi гарнi.
"Була я в батька, було моє личко бiленьке й брови чорненькi, а в свекра личко моє змарнiло й брови полиняли, - подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалi. - Iз'їсть свекруха, люта змiя, мiй вiк молоденький".
Свекруха пiшла до шинку та напiдпитку судила свою невiстку на все село, що вона нiчим не догодить невiстцi; що справить, то все для неї погане, та дешеве, та не до лиця.
Молодi молодицi все чисто переказували Мотрi, як її судить у корчмi свекруха.
"Постривай же, свекрухо, не буду я бiльше для твоєї панської шкури на тонке полотно прясти", - подумала Мотря, i з того часу вона стала прясти починки собi окремо та ховать в свою скриню.
- Навiщо ти, Мотре, ховаєш починки в свою скриню? - спитала Кайдашиха.
- На те, що треба; не буду ж їх їсти, - одрубала Мотря.
- А може, й поїси: хто тебе знає, - сказала Кайдашиха.
- Не бiйтесь, не понесу в шинок, не проп'ю i не буду напiдпитку судити, як ви мене судите.
- Що ж ти з ними думаєш робити? - спитала мати.
- Помотаю на мотовило, осную та вироблю собi тонкого полотна на сорочки. Може, й пiд мої боки хтось постеле подушки…
Кайдашиха догадалась, до чого воно йдеться, i трохи стурбувалась. Вона пряла лiниво, а Мотря дуже пильнувала коло гребеня. Вона боялась, щоб Мотря часом не випряла всього пряжва.
- То це ти думаєш збиратись на своє хазяйство моїм прядивом? - спитала Кайдашиха.
- Прядиво таке ваше, як i моє. Хiба я не брала конопель, не мочила, не била на бительнi, не терла на терницi, може, бiльш од вас?
Кайдашиха замовкла. Для неї здалося, що невiстка того не зробить, а тiльки мститься над нею за товстi сорочки.
Одначе одного дня по обiдi Мотря витягла з своєї скринi десять товстих починкiв, взяла мотовило й хотiла мотать. Кайдашиха побачила, що то не жарти, i спахнула.
- Чи ти жартуєш, молодице, чи зо мною дражнишся? - спитала в Мотрi свекруха.
- В мене нема жартiв, - сказала Мотря, махаючи мотовилом, котре гойдалось в її руках i черкалось об сволок.