Лаврiн стояв пiд вербою недалечка од дiвчини й дивився на неї. Сонце грало на червоному намистi, на рум'яних щоках. Дiвчина була невелика на зрiст, але рiвна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червонiли, як червонобокi яблучка, губи були повнi та червонi, як калина. На чистому лобi були нiби намальованi веселi тонкi чорнi брови, густi-прегустi, як шовк.
Лаврiн дивився на дiвчину, як вона спустила на щоки довгi чорнi вiї, як вона потiм повернулась боком, дивилась на воду, на скелi, як блищав її чистий, рiвний лоб.
"Ой, гарна ж дiвчина, як рай, мов червона рожа, повита барвiнком!"- подумав Лаврiн, запрягаючи другого вола.
Дiвчина вирвала з верби гiлку й кинула далеко на воду. Гiлка сунулась по водi поволi, а далi нiби побiгла на потоки i шубовснула пiд колесо. Дiвчина засмiялась i блиснула всiма бiлими зубами проти сонця, нiби двома низками перлiв. Вона кинула очима на Лаврiна, задивилась на його й засоромилась, потiм знялася з мiсця, шугнула зозулею проз Лаврiна, блиснула на його карими очима i повернула на шлях.
Лаврiн почутив, що вона нiби освiтила всю його душу, освiтила густу тiнь пiд вербою, неначе сонцем, i побiгла на горку зiркою.
"I де ти, красо, вродилася! - подумав Лаврiн. - З твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упiймаю".
Лаврiн махнув батогом на воли i, замiсть того, щоб їхати додому через греблю, повернув цабе на пригорок за дiвчиною.
Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сiл, i Лаврiновi дуже хотiлось знати, з якого села та дiвчина. Дiвчина пiшла середнiм шляхом. Лаврiн повернув за нею. Вiн погнав воли й не мiг одiрвати очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонкої загорiлої шиї. По обидва боки стояло високе жито, неначе двi зеленi стiни. Дiвчина iшла попiд самою зеленою стiною, висмикувала з жита синi волошки й затикала за вуха. Лаврiн догнав її й порiвнявся з нею.
Вона глянула на його своїми темними очима, i йому здалося, що на житi блиснули двi зiрки.
- Добривечiр тобi, дiвчино! Чи далеко звiдсiль до села? - спитав Лаврiн.
- До якого села тобi треба? - спитала дiвчина, i її голос рознiсся, неначе в житi затуркотала горлиця.
- До того села, звiдкiля ти сама, - сказав Лаврiи.
- Не питай, бо швидко старий будеш, - сказала дiвчина й осмiхнулась.
Вона задивилася на Лаврiна.
Лаврiн сидiв на возi, спустивши ноги на вiйя, i махав батогом на воли.
"Який гарний парубок, хоч i бiлявий, якi в його веселi очi!" - подумала дiвчина, поглядаючи скоса на Лаврiна.
Дiвчина пiшла уперед. Лаврiн погнав воли за нею. Йому хотiлось, щоб вона йшла як можна тихiше, як можна довше, щоб надивитись на неї.
- Чого це ти так хапаєшся? - спитав Лаврiн.
- Щоб мати не лаяли, - одказала дiвчина.
- А де ж ти була?
- Панськi буряки полола за Россю, а це йду додому, - сказала дiвчина i вже смiливiше глянула на Лаврiна. Вона пiшла тихiше, розмовляючи з парубком.
- Та скажи-бо, дiвчино, з якого ти села, чи з Бiєвець, чи з Дешок?
- З Бiєвець, - сказала дiвчина, - а тобi навiщо?
- А хiба не можна спитати? Як тебе звуть?
- Мелашка. Оце, який ти цiкавий!
- А як твого батька прозивають?
- Охрiм Балаш. Може, хочеш знати, як i матiр звуть? - спитала дiвчина й засмiялась. - А ти сам бiєвський?
- Нi, я з Семигор. Мене звуть Лаврiн Кайдашенко.
- А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бiєвцi?
- Та це мене батько послав… - сказав Лаврiн та й не доказав.
Вузька дорога йшла на гору й прорiзувала високе жито до самого лiсу. На горi було видко лiсок. Дорога ховалась в лiсок i знов зараз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лiсом. Лаврiн не поганяв волiв: вiн забув i про воли, i про мiшки й тiльки дивився на Мелашку.
В долинi вже стояла пiд деревом густа тiнь. Дорiжка була така вузька, що зелене гiлля вгорi сходилось докупи й закривало небо. Старi дуби й граби стояли в тiнi стовпами, а на противнiй горi верхи дерева ще горiли на червоному вечiрньому сонцi.