Надворi смеркало. Пiд вербами, недалеко од криницi, заворушились дiвчата й хлопцi. Лаврiн стояв пiд вербою коло тину. Парубки вглядiли його. Поздоровкались з ним i зараз примiтили, що Лаврiн був їм незнайомий.
- Що ти за людина? - спитав Лаврiна один парубок. - Ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дiвчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?
Парубки обступили Лаврiна навкруги.
- Я не бiєвський. Я прийшов у Бiєвцi недавно й шукаю собi роботи, - обiзвався Лаврiн.
- Ого-го, добрий робiтник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз дорогу знайшов! - крикнув другий парубок.
- Коли хочеш з нами гуляти та до наших дiвчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобi киями покажемо дорогу з нашої вулицi.
Лаврiн знав парубоцький звичай i повiв усю парубочу ватагу в шинок. Вiн поставив їм могорича i вже в згодi з ними вернувся на вулицю.
Мелашка незабаром вибiгла на вулицю. Лаврiн пiзнав її й одрiзнився з нею од челядi. Вони стали осторонь, пiд вербою коло тину, з-за котрого виглядали широкi квiтки соняшникiв. Лаврiн прикрив Мелашчинi плечi своєю свитою i обняв її за стан.
Зорi висипали на небi. Село заснуло. Дiвчата спiвали та жартували з хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лаврiна. Вже вулиця розбiглась. На небi зiйшла зоря, а Лаврiн усе стояв з Мелашкою i не мав сили одiйти од неї.
- Коли ж ти прийдеш до мене? - спитала Мелашка.
- Я до тебе ладен щоночi ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай, моє ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожi та з барвiнку звита, що додержала мене до самого свiту, - сказав Лаврiн.
- Коли я твiй голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, - сказала Мелашка.
- Як я тебе за себе вiзьму, чи не будеш нудитись в Семигорах? - спитав Лаврiн.
- Чого менi нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тiнь нiби в головах стоїть у мене. Я б прикрила твiй слiд листом, щоб його вiтер не завiяв, пiском не замiв, - сказала Мелашка. - А може, ти оце пiдеш за ту дiброву та й занесеш навiки свою любу розмову?
Не бiйся, Мелашко, я тебе не покину! Пiслязавтра виходь на вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, - сказав Лаврiн i поцiлував Мелашку, наче впiк її душу своїми гарячими устами.
Лаврiн прийшов додому вже свiтом i лiг спати в повiтцi. Вже всi повставали, а Лаврiна не було видно. Вже сонце високо пiдбилось угору. Батько знайшов Лаврiна в повiтцi i не мiг добудитися.
- Десь Лаврiн блукав цiлу нiч, - сказав Кайдаш жiнцi. - Ходить коло роботи, мов п'яний, i походя спить.
- На вулицi гуляв, - сказала Кайдашиха. Минув день, минула нiч, а на другу нiч Лаврiн знов майнув у Бiєвцi темної ночi при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, i знов вiн вернувся свiтом додому, знов не виспався i так iзнемiгся, що, без сорому казка, пiшов по обiдi в клуню, лiг у засторонку на соломi й спав до самого вечора.
- Занапастив себе парубок! - бiдкався Кайдаш. - I де ти бродиш, де ти волочишся цiлу нiч? - питав Лаврiна батько.
- Там де й ви волочилися, як були парубком, - сказав Лаврiн.
Лаврiн ходив у Бiєвцi до Мелашки через день i зовсiм розледащiв. Без Мелашки йому став свiт немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тiльки наставав вечiр, як тiльки висипали зорi на небi, його тягло в Бiєвцi. Вiн не зводив очей з тих гiр та лiсiв за Россю, де стояли Бiєвцi.
- А що, жiнко, настають жнива, а з нашого Лаврiна не буде нiякої роботи, - говорив Кайдаш до жiнки. - Ходить по садку, неначе напившись отрути.
- То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собi невiстку в нашому селi, коли вже ось маємо, одну сатану в хатi. В цих Семигорах усi дiвки тепер, мов чорти.
- То оженимо його будлi-де: хiба нема бiльше сiл на свiтi, - сказав батько.
Мати пiшла в садок, де пiд яблунею лежав Лаврiн.
- Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думцi маєш?
Лаврiн мовчав, тiльки рукою махнув. Його очi дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.