- Я оце говорила з батьком за-тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостiв до Катрi Головкiвни. Катря тиха дiвчина й гарна, мов калина процвiтає.
- Правда, що процвiтає, як макуха пiд лавкою. Нема менi в Семигорах пари.
- А до кого ж ти ходиш на вулицю?
- Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бiєвцi.
- Аж у Бiєвцi! - крикнула мати i в долонi плеснула.
- В Бiєвцi, мамо! Там набачив я дiвчину! Брови чорнi, очi карi - любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засмiється, в мене серце в'яне. - Та, про мене, шли старостiв i в Бiєвцi… Чия ж вона дочка?
- Балашова. Її звуть Мелашкою.
- Чи ти ж знаєш, що за люди тi Балашi? Чи ти ж знаєш Мелашчинi норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.
- Як з нею не оженюся, то в Росi втоплюся, - сказав Лаврiн i одвернув лице од матерi.
- Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?
- А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.
- То, про мене, посилай старостiв i до Балашiвни, а я з батьком поїду на розглядини та подивлюся i на твою милу, i на її батька-матiр.
Лаврiн так i зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостiв та й пiшов у Бiєвцi.
Балаш не сподiвався так рано старостiв до своєї дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрiбна в господi як робiтниця. Балаш одказував старостам нi се нi те. Мелашка стояла коло печi й заливалась слiзьми. Батько постерiг, чого Мелашка так пiзно верталась з вулицi, i згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом i подала старостам рушники.
В недiлю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бiєвцi на розглядини до Балаша. Лаврiн, веселий та щасливий, запрягав воли.
- Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? - питала мати в Лаврiна.
- Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, i в цiлому селi кращої нема, - говорив Лаврiн.
- Чи добрi ж хазяїни Балашi? Чи мають худобу? - питала мати.
- Та там такi робочi люди, що в нас у Семигорах i нема таких, - хвалив Лаврiн, бо йому й справдi Балашi здавались луччими од усiх людей на свiтi.
- В Бiєвцях мене знають: я варила обiд у попа, як вiн видавав замiж дочку. Я там у поповому дворi частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрi хазяїни. - У нас в Семигорах i справдi таких нема, - говорила Кайдашиха.
Кайдашиха надiла тонку сорочку, зав'язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юпку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась.
"Треба гарненько убратись: мене знають усi Бiєвцi", - думала Кайдашиха й загадала Лаврiновi намостить на возi високо сiна, ще й заслати килимом.
Кайдашиха вгнiздилась на весь вiз, Кайдаш сiв спереду й поганяв воли. Лаврiн iшов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку, де стояла купа чоловiкiв, гордовито пiдняла голову й "добридень" людям не сказала.
- Ого-го, наша панi економша вилiзла трохи не пiд небо! - загомонiли чоловiки. - Видно, що їде на розглядини.
Кайдашиха виставила навмисне напоказ громадi жовтi новi сап'янцi. Сонце грало на чоботях. Сап'янцi жовтiли на всю вулицю.
- Їй-богу, пiдняла свиту зумисне вище колiн та показує жовтi сап'янцi, - смiялись чоловiки. - Везе Кайдаш свою жiнку, неначе на ярмарок на продаж.
Кайдашi переїхали греблю, виїхали на гору i в'їхали в Бiєвцi. Кайдашиха обтерла бiлою хусточкою сап'янцi i гордовито дивилася навкруги: дивiться, мов, люди добрi, яка панiя їде до вас у гостi.
Чималi хати блищали мiж садками. Коло церкви стояла здорова хата з новими вiкнами.
- Чи не тут живе Балаш? - спитала в сина Кайдашиха.
- Нi, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далi, - сказав Лаврiн, показуючи вулицю, кудою треба було повертать.
Вiз повернув поза церквою. В одному садку бiлiла здорова хата з мальованими одвiрками та дверима.
- Мабуть, це Балашова хата, - говорила Кайдашиха.
- Нi, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.
Вже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась з крутої гори в глибокий яр. У яру подекуди бiлiли вбогi хати, неначе бiлi вiвцi.