- Оце, мамо, й Западинцi, - сказав Лаврiн, i його очi весело заблищали.
Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було нi однiєї хазяйської, доброї хати.
- Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? - спитала мати.
- Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, - сказав син.
Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбiглись з крутого, як пiч, горба. Кайдаш скочив з вiйя, побiг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкi воли не могли здержать воза. Вiз пхав їх ззаду, i вони поперли з усiєї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки i трусилась, як у пропасницi. Вiз натрапив колесами на горб i перекинувся. Кайдашиха викотилась з воза, неначе м'яч. Сiно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долинi.
Тпру, сiрий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! - кричав Кайдаш i сам летiв з гори з усiєї сили, незгiрше волiв, а воли басували, мов конi, задерши голови, та тiльки рогами крутили.
- Оце завiз мене в Западинцi, бодай вони пропали! - кричала Кайдашиха на весь яр. - Трохи в'язiв не скрутила.
Кайдашиха вкачалась у сiно та в пил i тiльки обтрушувалась. Сiно почiплялось до червоних торочок на головi, поналазило за комiр, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у нiс, у вуха i навiть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сiно з-за пазухи та пирхкала, як кiшка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап'янець i зробив смугу через усю халяву й передок.
- А бодай цi Западинцi були запались, нiж мала я в них їхати! - лаялась Кайдашиха, витягаючи сiно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. - Оце заквiтчалась сiном, як вiвця реп'яхами: каторжне сiно коле в спину, хоч спiдницю скидай!
- Та тут хоч спiдницю скинь та й по яру бiгай! Нiхто не побачить, бо щось тут i хат не гурт видно, - сказав Кайдаш.
Лаврiн помостив на вiз сiно, заслав килимом. Кайдашиха зовсiм очепурилась, сiла на вiз та все лаяла Западинцi.
Поїзд рушив далi. Яр закрутився на всi боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бiднiшi.
- Та й крутяться каторжнi Западинцi, аж голова в мене вже крутиться! - гомонiла на возi Кайдашиха. - Де ж хата твоєї Мелашки? - питала вона в Лаврiна.
- Ото третя од кiнця, - сказав син.
Високi, зовсiм голi гори стояли по обидва боки, як стiни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кiнцi було видно три убогi хатини.
- Оце завiз мене в якийсь вулик. Це не Западинцi, а якийсь чортiв мiшок. Сюди тiльки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це тi твої здоровi хати! Та тут, мабуть, живуть старцi, а не хазяїни.
Вiз пiд'їхав пiд ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвiркову стiну i нiби присiла на одпочинок, неначе стара баба. На причiлку хата була пiдперта двома стовпами, обмазаними бiлою глиною. Маленькi вiконця ледве блищали.
Кайдашиха сидiла на возi й не хотiла злазити. Вона зовсiм розсердилась. Лаврiн одчинив старi ворiтечка. Вони заторохтiли в його руках, неначе кiстки сухих ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. З-за хати вибiгла суха собака, кудлата, як вiвця, i зашавкотiла на гостей. З хати вибiгло п'ятеро невеличких дiтей, а за ними вийшла з хати Балашиха в товстiй сорочцi, в убогiй старiй хустцi на головi.
Кайдаш i Лаврiн поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сiней виглянула Мелашка, мов квiтка, блиснула чорними очима, пахнула рум'яним лицем i знов сховалась у хату. У Лаврiна зомлiло серце.
- Просимо якнайласкавiше до хати! - промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисi.
Кайдашиха була сердита на Западинцi, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовтi чоботи й показала їх Балашисi до самих колiн. З сiней вийшов Балаш, ще молодий чоловiк, привiтався до гостей, кланявся сватам i просив їх у хату.
Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, i для неї здалося, що вона влазить в якусь скриню в дiрочку. Хатнi дверi були ще нижчi. Кайдашиха нагнулась i тiльки що хотiла гордо пiдняти голову, та з усiєї сили лусь тiм'ям об одвiрок!