Выбрать главу

Баба Па­лаж­ка розп­ро­ща­лась i пiш­ла з ха­ти. Кай­да­ши­ха вчи­ни­ла тiс­то й спек­ла Ме­лаш­цi ма­леньку пас­ку. Ба­ба Па­лаж­ка наз­би­ра­ла по се­лi де­сять ба­бiв i дру­го­го дня зай­шла за Ме­лаш­кою. В Па­лаж­чи­нiй тор­бi бу­ла й пас­ка, i чи­ма­лий ка­лач, i са­ло, i сiль, i на­вiть кра­шан­ки. Во­на кла­ня­лась кож­но­му в ха­тi й про­си­ла прос­ти­ти її грi­хи. Про­ча­ни пiш­ли до Києва.

- Та не ба­ри­ся, доч­ко, вер­тай­ся до­до­му! - на­ка­зу­ва­ла Кай­да­ши­ха не­вiст­цi, сто­ячи за во­рiтьми.

- Як гос­подь не прий­ме нас до се­бе, то й вер­не­мось, - го­во­ри­ла Па­лаж­ка, кла­ня­ючись до дзвi­ни­цi тро­хи не до са­мої зем­лi.

Йдучи се­лом, Па­лаж­ка за­хо­ди­ла в де­кот­рi ха­ти, щоб поп­ро­ща­ти­ся з ти­ми мо­ло­ди­ця­ми, з кот­ри­ми во­на ла­ялась; але як во­на ла­ялась з цi­лим се­лом, то для неї до­ве­лось сли­ве не ми­на­ти нi од­ної ха­ти i хо­ди­ти з ха­ти в ха­ту, як хо­дить пiп з мо­лит­вою.

Прочани йшли день, уп­ро­си­лись в од­но­му се­лi на нiч до доб­рих лю­дей, пе­ре­но­чу­ва­ли й ра­ненько знов пiш­ли в до­ро­гу. Ме­лаш­ка не­на­че на свiт на­ро­ди­лась: її не до­пi­ка­ла тут нi свек­ру­ха, нi све­кор, нi Мот­ря. По­над до­ро­гою зе­ле­нi­ли мо­ло­дi жи­та, си­нi­ли да­ле­кi го­ри та мо­ги­ли. Над­во­рi бу­ло теп­ло й яс­но. Ме­лаш­ка нi­би на­би­ра­ла­ся здо­ров'я на во­лi.

Вже звер­ну­ло з пiвд­ня. По один бiк до­ро­ги бу­ла чи­ма­ла го­ра, а на го­рi мо­ги­ла. Ба­ба Па­лаж­ка по­ве­ла мо­ло­диць на ту мо­ги­лу. З тiєї мо­ги­ли вже бу­ло вид­но Київ з церк­ва­ми та дзвi­ни­ця­ми. Тiєї мо­ги­ли про­ча­ни не ми­на­ли нi­ко­ли.

Палажка вий­шла на мо­ги­лу, впа­ла нав­ко­лiш­ки й по­ча­ла мо­ли­тись. З мо­ги­ли бу­ло вид­но на го­рах ви­со­кi дзвi­ни­цi, церк­ви з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Кру­гом Києва в до­ли­нi зе­ле­нiв гус­тий лiс, си­нiв за Днiп­ром, нi­би по­ви­тий си­зим ту­ма­ном, бiр, а мiж сос­на­ми по­де­ку­ди бли­ща­ли ши­ро­кi пле­са роз­ли­то­го Днiп­ра. В лi­сi бли­ща­ли зо­ло­тi хрес­ти мо­нас­ти­рiв, не­на­че до­ро­гi ка­мiн­цi, роз­ки­да­нi звер­ху на бо­ру. Сон­це свi­ти­ло на київськi го­ри; зо­ло­тi вер­хи ся­ли й не­на­че го­рi­ли. Ба­ба Па­лаж­ка при­па­ла до зем­лi го­ло­вою, а за нею й мо­ло­ди­цi по­ча­ли би­ти пок­ло­ни.

Палажка вста­ла i, пiд­няв­ши ру­ки вго­ру, по­ча­ла роз­ка­зу­вать про­ча­нам:

- Онде ве­ли­ка лаврська дзвi­ни­ця, а ото ко­ло неї са­ма Лав­ра, а то да­лi свя­та Со­фiя, а то свя­та Вар­ва­ра, - го­во­ри­ла во­на.

Молодицi во­ди­ли очи­ма слiд­ком за її ру­кою, а Ме­лаш­ка сто­яла, мов кам'яна. Тi зо­ло­тi вер­хи та бi­лi дзвi­ни­цi зда­ва­ли­ся для неї яко­юсь див­ною каз­кою. Во­на впер­ше йшла до Києва. Про­ча­ни пе­рей­шли бiр i прий­шли на зас­та­ву. На зас­та­вi сто­яла чер­нич­ка й при­че­пи­лась до їх:

- Спасайтеся, лю­ди доб­рi! Не­хай вас гос­подь спа­сеть i по­ми­лує. Йдiть го­вi­ти в наш мо­нас­тир на По­до­лi до свя­то­го Фро­ла й Лав­ра. У нас бiльше мо­щей, нiж у дру­гих мо­нас­ти­рях; у нас є част­ка мла­ден­ця, уби­то­го Iро­дом, є ри­за хрис­то­ва i кров з хрис­то­вих ран, i пiр'я ар­хан­ге­ла Гав­риїла, й мо­ло­ко бо­го­ро­ди­цi.

Прочани при­бу­ва­ли до зас­та­ви сот­ня­ми. Чер­ни­ця на­мов­ля­ла й за­ма­ню­ва­ла їх до сво­го мо­нас­ти­ря. Сот­ня про­чан пiш­ла за нею. На дру­гих зас­та­вах так са­мо сто­яли чер­ни­цi й за­тя­га­ли до се­бе бо­го­мольцiв.

Баба Па­лаж­ка не пос­лу­ха­ла чер­ни­цi. Во­на гор­до­ви­то од­ка­за­ла, що вже йде в Київ їсти двад­цять пер­шу пас­ку й знає всi церк­ви й мо­нас­ти­рi.

Надвечiр Па­лаж­ка при­ве­ла про­чан у Лав­ру.

- Чи тут той лев, що з ро­та в йо­го те­че во­да? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.

- Де там то­бi тут! - гор­до­ви­то ска­за­ла Па­лаж­ка. - По­ка­жу то­бi й ле­ва, а це, бач, ве­ли­ка дзвi­ни­ця, а оце Лав­ра; тут ле­жать мо­щi свя­то­го Фе­одо­сiя…

Мелашка гля­ну­ла на дзвi­ни­цю i тро­хи зля­ка­лась. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що дзвi­ни­ця впа­де на неї й роз­ча­вить її.

Прочани пiш­ли в церк­ву. В ве­ли­кiй лаврськiй церк­вi йшла одп­ра­ва. То бу­ло са­ме на страсть в чис­тий чет­вер. Вся ве­ли­ка церк­ва нi­би па­ла­ла свiч­ка­ми i бу­ла на­би­та на­ро­дом. По церк­вi не­на­че, роз­ли­ва­лось ог­ня­не мо­ре, за­ли­ва­ло за­кут­ки, йшло по­за стов­па­ми, пе­ре­хо­ди­ло на стi­ни, спа­лах­ну­ло на ви­со­ко­му iко­нос­та­сi до са­мої ба­нi, роз­то­пи­ло на щи­ре зо­ло­то iко­нос­тас i по­вис­ло пiд ба­ня­ми ог­ня­ни­ми крап­ля­ми на па­нi­ка­ди­лах. Пiс­ля кож­ної єван­ге­лiї дзво­ни­ли в дзво­ни. Се­ред церк­ви ви­хо­ди­ли чен­цi, ста­ва­ли пiвк­ру­гом i спi­ва­ли страс­нi пiс­нi.