Выбрать главу

В ве­ли­ку п'ятни­цю Па­лаж­ка по­ве­ла про­чан на По­дiл. Про­ча­ни за­но­чу­ва­ли в Братсько­му мо­нас­ти­рi. Ут­ре­ня ма­ла по­ча­тись в тре­тiй го­ди­нi опiв­но­чi. Бо­го­мольцi зiб­ра­лись ляг­ти спа­ти по­ко­том на тра­вi пiд ли­па­ми пр-осто чер­не­чих ке­лiй. З од­них две­рей ке­лiї за бо­го­мольця­ми слi­див очи­ма один чер­нець, мо­ло­дий, здо­ро­вий та пов­но­ви­дий, з дов­гою чор­ною бо­ро­дою. Вiн на­ба­чив у церк­вi Ме­лаш­ку. Її кра­са так вра­зи­ла йо­го, що вiн не мiг одiр­ва­ти од неї очей. Вiн вий­шов слiд­ком за нею з церк­ви, пiдг­ля­дiв, як во­на сi­ла з бо­го­мольця­ми пiд ли­па­ми по­луд­ну­ва­ти, i все сто­яв на две­рях, до­ки смерк­лось над­во­рi i бо­го­мольцi по­ля­га­ли ря­дом на тра­вi. Вiн наг­ле­дiв, що Ме­лаш­ка ляг­ла дру­гою од краю i пi­шов у свою ке­лiю.

З са­мо­го краю ко­ло Ме­лаш­ки ляг­ла ба­ба Па­лаж­ка i нi­би сте­рег­ла своє ста­до, як доб­рий пас­тир. Але од­на се­ми­горська мо­ло­ди­ця десь спiз­ни­лась, прий­шла до гур­ту i ляг­ла спа­ти ко­ло ба­би Па­лаж­ки з са­мо­го краю, пiд­мос­тив­ши пiд го­ло­ви клу­нок з хар­ча­ми. Ба­ба Па­лаж­ка ле­жа­ла те­пер од краю дру­гою.

Вже пiз­ненько, як усi бо­го­мольцi пос­ну­ли та­ким сном, що їх не роз­бу­ди­ли б i лаврськi дзво­ни, чер­нець вий­шов з ке­лiї, знай­шов той ряд, де ле­жа­ла Ме­лаш­ка, як йо­му зда­ва­лось, дру­гою од краю, пiдк­рав­ся ти­хе­сенько та й нат­ра­пив як­раз на ба­бу Па­лаж­ку.

Саме то­дi ба­бi Па­лаж­цi прис­ни­лось, що во­на ви­лiз­ла на лаврську дзвi­ни­цю та й ста­ла пiд ве­ли­ким дзво­ном. Дзвiн одiр­вав­ся та й упав на неї. Во­на зак­ри­ча­ла з усiєї си­ли, але дзвiн на­да­вив її важ­ким сер­цем i за­ту­лив ро­та. Про­ки­дається во­на i чує, що на її ли­цi чи­ясь здо­ро­ва бо­ро­да, а чиїсь гу­би так вче­пи­лись в її гу­би, що во­на нi­як не мог­ла роз­ту­ли­ти ро­та. Во­на хо­тi­ла пiд­ня­ти ру­ки, але хтось дер­жав її за ру­ки, при­ду­шив­ши їх, нi­би за­лi­зом, до зем­лi. Во­на хо­тi­ла по­вер­ну­ти го­ло­вою, а в неї на ли­цi плу­та­лась страш­на бо­ро­да, пов­нi гу­би так цi­лу­ва­ли її, що гу­би аж прис­та­ли до зу­бiв.

Баба Па­лаж­ка пе­ре­ля­ка­лась. Їй зда­лось, що на неї справ­дi впав дзвiн, що то не був сон, а прав­да. Але во­на якось пок­ру­ти­ла го­ло­вою i так крик­ну­ла на все гор­ло, що по­бу­ди­ла всiх бо­го­мольцiв. Пiд­няв­ся твалт, шум. Бо­го­мольцi за­во­ру­ши­лись, за­шу­мi­ли, а пов­нi гу­би цi­лу­ва­ли ба­бу в що­ки, в бро­ви, в очi, а да­лi щось чор­не зня­ло­ся i, як ку­ля, по­ле­тi­ло мiж ли­пи.

"Що це та­ке? - ду­мав чер­нець. - Та­ка гар­на мо­ло­ди­ця, а ли­це та­ке твер­де, як дi­ря­вий гор­щик; аж гу­би щем­лять!"

- Що там та­ке! Чи зло­дiї, чи що? - пи­та­ли сон­нi бо­го­мольцi.

- Це те­бе, Па­лаж­ко хтось чи цi­лу­вав, чи хо­тiв обiк­рас­ти, - обiз­ва­лась край­ня ба­ба.

- Ой, щось по­бiг­ло! - крик­ну­ли мо­ло­ди­цi, i кож­на по­ча­ла об­ла­пу­ва­ти свiй клу­нок пiд го­ло­ва­ми.

- Це не­чис­та си­ла ме­не да­ви­ла, - го­во­ри­ла ба­ба Па­лаж­ка. - Це вiн ме­не ску­шав, бо я вже вис­по­вi­да­лась i завт­ра ма­ла при­ча­ща­тись. Оце, бо­же мiй, який грiх тра­пив­ся! Двад­цять па­сок з'їла в Києвi, а за двад­цять пер­шою та­кий грiх тра­пив­ся. Пос­ли­нив не­чис­тий усе ли­це, й гу­би, й що­ки. Пху на те­бе, са­та­но!

- Та то який­сь пос­луш­ник по­бiг до ке­лiй, - го­во­рив один чо­ло­вiк.

- Еге! Доб­рий пос­луш­ник! Се, дух свя­тий при нас, чорт! Цур їм, та­ким пос­луш­ни­кам. Прий­деться завт­ра дру­гий раз спо­вi­да­тись. Оце од­го­вi­лась! Бо­же мiй, яка ме­нi на­пасть од ску­си­те­ля, - бiд­ка­лась ба­ба Па­лаж­ка.

- Мабуть, який­сь пос­луш­ник, бо я чу­ла, як вiн вас, ба­бо, цi­лу­вав, - ска­за­ла прос­тенька Ме­лаш­ка.

- Оце ви­га­да­ла! - ска­за­ла ба­ба Па­лаж­ка. - Чи то мож­на, щоб в мо­нас­ти­рi бу­ли та­кi чен­цi. Не­на­че я оце впер­ве в Києвi. Го­во­рить не­на­че ма­ленька. Ще роз­не­си по Се­ми­го­рах, як вер­неш­ся до­до­му.

Баба Па­лаж­ка ду­же оби­ди­лась. Во­на ба­чи­ла, що Ме­лаш­ка пiд­ри­ва­ла її по­ва­гу, бу­цiм­то чор­ти вже звер­ну­ли на неї свою ува­гу й по­час­ту­ва­ли своїм же­ни­хан­ням та по­цi­лун­ка­ми.

Одначе на дру­гий день ба­ба Па­лаж­ка бо­ялась зос­та­ва­тись на нiч у мо­нас­ти­рi i по­ве­ла про­чан го­вiть в од­ну церк­ву на По­до­лi пiд са­мою Анд­рiївською го­рою. В тiй церк­вi був ста­рий свя­ще­ник. Вiн збу­ду­вав для бо­го­мольцiв, за­раз ко­ло цвин­та­ря, на цер­ков­но­му дво­рi дов­гу ко­мо­ру з пе­ре­го­род­ка­ми, але без вi­кон, i пус­кав ту­ди про­чан на нiч. Тiєю ко­мо­рою вiн при­тя­гу­вав до се­бе ве­ли­ку си­лу бо­го­мольцiв i за­роб­ляв доб­рi гро­шi. Мо­нас­ти­рi на­вiть не по­ро­би­ли для се­лян i та­ких ко­мор.