Выбрать главу

- Що ти ка­жеш? Че­рез ме­не Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла нас? То­бi, Па­лаж­ко, час по­ми­ра­ти, а ти наб­рi­хуєш на ме­не! Сха­ме­ни­ся, ста­ра ба­бо! Що ти вер­зеш? Са­ма хо­дить по ха­тах, пiд­ду­рює лю­дей iти з со­бою, а на ме­не скла­дає пе­ню.

- Ба че­рез те­бе. Хi­ба лю­ди не го­во­рять за те­бе на се­лi? Хi­ба не знаємо, як ти на­па­да­лась на не­вiст­ку? Отак як­раз, як ота ста­ра су­ка, Па­рас­ка, на ме­не, що я че­рез неї i свi­ту не ба­чу.

- Палажко, неб­ре­ши на ста­рiсть. Ти грi­ха не боїшся, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Ба не бре­шу. Бре­ши са­ма! - крик­ну­ла Па­лаж­ка i ки­ну­лась на Кай­да­ши­ху, як пi­вень ки­дається на дру­го­го пiв­ня.

- Ба бре­шеш! Яке то­бi дi­ло до ме­не та до моєї не­вiст­ки? Яке то­бi дi­ло до то­го, що в на­шiй ха­тi ро­биться? На­що то­бi заг­ля­да­ти в на­шi горш­ки? Кай­да­ши­ха кри­ча­ла й со­ва­лась з ку­ла­ка­ми до Палаж­ки. Па­лаж­ка ки­да­лась до Кай­да­ши­хи й би­ла ку­лаком об ку­лак. Во­ни то збi­га­лись, то роз­бi­га­лись, як тi пiв­нi, що ки­да­ються один на од­но­го.

- За мої горш­ки, за мою не­вiст­ку ось то­бi на! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i да­ла Па­лаж­цi ду­лю пiд са­мi­сiнький нiс, так що во­на аж го­ло­ву за­дер­ла.

- А то­бi ось двi!

Палажка сту­ли­ла двi ду­лi, пок­ру­ти­ла од­ну кру­гом дру­гої i су­ну­ла обид­вi пiд са­мий нiс Кай­да­ши­сi.

Кайдаш по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, пхнув од­ну ба­бу на один бiк, а дру­гу на дру­гий.

- Куди яка па­нiя! Про­ше та про­ше, па­нi еко­ном­ша! - драж­ни­лась Па­лаж­ка з Кай­да­ши­хи. - Це по-панськiй ду­лi су­чиш; нi­чо­го ка­за­ти, зви­чай­на!

- Не твоє дi­ло, по-панськiй чи не по-панськiй! Вби­рай­ся та хо­дiм у во­лость, от що! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- То й пi­ду! Ти ду­маєш, я те­бе бо­юся? То й пi­ду. Пi­ди впер­ше вбе­ри­ся в жов­тi чо­бо­ти та в чер­во­не на­мис­то, па­нi еко­ном­шо, ко­ли хо­чеш вес­ти ме­не по­зи­ва­ти в во­лость.

- Не тiльки в жов­тi, в чер­во­нi чо­бо­ти взу­юсь, а та ки те­бе в тюр­му по­сад­жу, - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й кру­ти­лась на од­но­му мiс­цi, не­на­че ко­зач­ка тан­цю­ва­ла.

Кайдаш i Лав­рiн ми­ка­лись i со­бi в бабську змаж­ку, кри­ча­ли на все гор­ло, зма­га­лись ра­зом з ба­ба­ми й пiд­ня­ли та­кий гвалт на весь ку­ток, що лю­ди по­ви­бi­га­ли з хат. Па­рас­ка знов вер­ну­лась, спер­лась ру­ка­ми на во­ро­та i з злiс­тю ос­мi­ха­лась своїми сi­ри­ми очи­ма.

Кайдашi та­ки по­тяг­ли ба­бу Па­лаж­ку в во­лость. Па­рас­ка пiш­ла за ни­ми на­зир­цi од­да­ле­ки. Па­лаж­ка нi­би по­чу­ла її пле­чи­ма, обер­ну­лась, взя­ла груд­ку зем­лi та й пож­бу­ри­ла на неї.

- На сво­го батька ки­дай! Ска­же­на! - крик­ну­ла зда­ле­ка Па­рас­ка.

- На, цю-цю! На, сi­ра! - крик­ну­ла Па­лаж­ка i знов пож­бу­ри­ла на Па­рас­ку груд­кою.

Понеси своєму чо­ло­вi­ко­вi та доч­цi на за­кус­ку! - крик­ну­ла Па­рас­ка i все-та­ки йшла за Кай­да­ша­ми в во­лость.

Кайдашi прий­шли з Па­лаж­кою в во­лость. Во­лос­ний роз­пи­тав про їх дi­ло, ви­ла­яв Па­лаж­ку, але не при­су­див їй iти в Київ шу­ка­ти Ме­лаш­ки. Вiн ска­зав, що Ме­лаш­ка не ма­ленька, а ко­ли зос­та­лась у Києвi, то во­на ма­ла свiй ро­зум у го­ло­вi для то­го.

Палажка вий­шла з во­лос­тi з Кай­да­ша­ми, скру­ти­ла двi ду­лi, тик­ну­ла їм у вi­чi й пiш­ла до­до­му. Лав­рiн спус­тив очi, по­хи­лив го­ло­ву i гук­нув до Па­лаж­ки:

- Як не знай­ду Ме­лаш­ки, то я вас, ба­бо, вб'ю або по­вi­шу!

- Повiсь свою ма­му на сво­ло­цi на кi­лоч­ку, ще й убе­ри в чер­во­нi чо­бо­ти? - обiз­ва­лась Па­лаж­ка й дре­ме­ну­ла до­до­му. По­зад неї зда­ле­ки йшла Па­рас­ка. Її сi­рi очi при­тух­ли: Па­лаж­ки не по­са­ди­ли в хо­лод­ну.

Лаврiновi до­во­ди­лось са­мо­му йти до Києва шу­кать Ме­лаш­ки. Вiн хо­див по се­лi та роз­пи­ту­вав тих ба­бiв, що хо­ди­ли до Києва ра­зом з Ме­лаш­кою. Всi во­ни ка­за­ли, що Ме­лаш­ка по­ки­ну­ла їх ко­ло тiєї церк­ви, що стоїть пiд са­мою Анд­рiївською го­рою, на По­до­лi, а як зва­ли ту церк­ву- нi од­на ба­ба не зна­ла. Пiд тiєю го­рою на По­до­лi стоїть не од­на церк­ва.

Лаврiн усе ду­мав, що Ме­лаш­ка от-от прий­де до­до­му, а во­на не при­хо­ди­ла. З Києва вер­та­лись про­ча­ни й роз­ка­зу­ва­ли ба­га­то ди­ва, як бу­ває мiж про­ча­на­ми. Од­на ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, що са­ма чу­ла од лю­дей, а тi лю­ди ка­за­ли, що нi­би на свої очi ба­чи­ли, як у Лав­рi хо­див який­сь чо­ло­вiк, у кот­ро­го ру­ки при­рос­ли до ма­те­ри­них кiс. Так той син з ма­тiр'ю й хо­дять по всiх київських церк­вах та мо­нас­ти­рях та про­сять, щоб їм гос­подь прос­тив грiх. Дру­га ба­ба при­нес­ла з Києва звiст­ку, що якась мо­ло­да мо­ло­ди­ця хо­ди­ла в Києвi по Лав­рi та по пе­че­рах та все кри­ча­ла не своїм го­ло­сом. Лю­ди го­во­ри­ли, нi­би її прок­ляв батько, прок­ля­ла ма­ти, прок­ляв увесь рiд, i во­на з то­го ча­су хо­дить у Києвi по мо­нас­ти­рях в од­нiй со­роч­цi, бо­са й прос­то­во­ло­са, блi­да, як смерть, нi­чо­го не їсть, не п'є й не го­во­рить та все про­сить бо­га жу­рав­ли­ним та со­ви­ним го­ло­сом, то няв­кає, як кiш­ка, то ре­ве, як то­ва­ря­ка. Всi Кай­да­шi сто­яли кру­гом ба­би, пос­хи­ляв­ши го­ло­ви, i тiльки важ­ко зiт­ха­ли. Кай­да­ши­сi зда­ло­ся, що та мо­ло­ди­ця бу­ла Ме­лаш­ка. Во­на бо­ялась, що її прок­лiн по­бив Ме­лаш­ку, як ли­ха го­ди­на, по­чу­ти­ла свою про­ви­ну i тiльки пла­ка­ла мовч­ки.