Выбрать главу

Вечерня скiн­чи­лась. Лю­ди ро­зiй­шлись; пiш­ли з цвин­та­ря й се­ми­горськi мо­ло­ди­цi. Ме­лаш­ка слiд­ку­ва­ла за ни­ми, до­ки во­ни не зай­шли за за­лiз­нi грат­ки. Мо­ло­ди­цi обер­ну­лись, вгля­дi­ли її, але во­на так швид­ко одс­ко­чи­ла за во­ро­та, що мо­ло­ди­цям зда­лось, нi­би во­ни ба­чи­ли ма­ру, схо­жу на Ме­лаш­ку.

Надворi ста­ло смер­ка­тись. Ме­лаш­ка вий­шла на цвин­тар, ста­ла пiд ли­пою й згор­ну­ла ру­ки. Во­на все ду­ма­ла за Лав­рi­на, як вiн су­мує, як пла­че за нею, а сльози ли­ли­ся з її очей.

На цвин­та­рi бу­ло ти­хо, як у ха­тi. То­по­лi й ли­пи млi­ли в теп­ло­му по­вiт­рi, а Ме­лаш­цi нi­би снив­ся се­ми-горський са­док; ви­ще од сад­ка на го­рi се­ми­горська церк­ва, пiд церк­вою ста­вок; в са­док ви­хо­дить до неї на роз­мо­ву Лав­рiн, бе­ре її за ру­ку.

- Боже мiй! Прий­ми мою ду­шу до се­бе, - го­во­ри­ла бiд­на мо­ло­ди­ця, - луч­ше ме­нi ка­мiн­ня но­си­ти, нiж та­ке го­ре тер­пi­ти. По­ли­ну­ла б я че­рез бо­ри, че­рез сте­пи та хоч би гля­ну­ла сво­го ми­ло­го. Грiх ме­нi, що: я му­чу йо­го й се­бе!

Над цвин­та­рем нi­би ви­сi­ла Анд­рiївська то­ра з гост­рим вер­хом, а на са­мо­му вер­шеч­ку стри­мi­ла Анд­рiївська церк­ва i нi­би ви­сi­ла на яс­но­му тем­но-синьому не­бi, що бли­ща­ло на за­хо­дi. Лег­кi хмар­ки су­ну­лись по не­бi. Ме­лаш­ка за­ди­ви­лась на го­ру, на церк­ву; їй зда­лось, що не хмар­ки ле­тять в не­бi, а тон­кi, з са­мих стов­пiв, бо­ко­вi ба­нi на церк­вi за­во­ру­ши­лись, що са­ма церк­ва по­ча­ла ко­ли­ва­ти­ся на гост­ро­му вер­сi го­ри. На неї на­пав страх. Во­на гля­ну­ла ще раз вго­ру, i їй зда­лось, що хрес­ти на церк­вi тру­сяться й ко­ли­ва­ються, що ко­ли­вається вся го­ра, от-от впа­де на неї. I во­на про­жо­гом по­бiг­ла з цвин­та­ря до ха­ти.

Проскурниця по­са­ди­ла Ме­лаш­ку ве­че­рять - во­на й лож­ки не вмо­чи­ла. Ляг­ла во­на спа­ти, її сон не брав. А жур­ба та ту­га да­ви­ла її ко­ло сер­ця, як важ­ка го­ра. Тiльки, що во­на зас­ну­ла, аж їй сниться, що во­на йде з Лав­рi­ном зе­ле­ним бiєвським гаєм, йде по по­яс в тра­вi та в квiт­ках, а да­лi вий­шла на шлях i пiш­ла з ним мiж дво­ма стi­на­ми зе­ле­но­го жи­та, прий­шла до мли­на й сi­ла з ним над Рос­сю на ка­ме­нi, об­ня­ла йо­го й при­го­лу­би­ла. Ко­ли гля­не во­на на Рось, аж Лав­рiн пли­ве, по­то­пає се­ред рiч­ки. Бист­ра во­да не­се йо­го се­ре­ди­ною. Лав­рiн то по­ри­нає з го­ло­вою, то ви­ри­нає, вис­тав­ляє ру­ку й ма­хає на неї. Во­на хо­че ки­нуться у во­ду, ря­ту­вать йо­го, а її но­ги при­рос­ли до ка­ме­ня, нi­би пус­ти­ли вер­бо­ве ко­рiн­ня. А во­да кле­ко­че, булько­тить та все не­се Лав­рi­на да­лi на гост­ре ка­мiн­ня, де во­да ре­ве та стог­не, нi­би вес­ною. Ме­лаш­ка хо­тi­ла зак­ри­ча­ти i тiльки нi­би за­шу­мi­ла лис­том. А за Рос­сю в Се­ми­го­рах десь дзвiн сум­но дзво­нить на гвалт, i ти­ха лу­на йде над во­дою, над шу­мом, по­над дiб­ро­вою.

Мелашка про­ки­ну­лась. На дзвi­ни­цi дзво­ни­ли на ут­ре­ню. Во­на схо­пи­лась з пос­те­лi й пе­рех­рес­ти­лась. Над­во­рi по­ча­ло на свiт бла­гос­ло­виться.

"Боже мiй! Вiн за мною по­би­вається! Я взя­ла на свою ду­шу ве­ли­кий грiх", - ду­ма­ла Ме­лаш­ка.

Минув дру­гий тиж­день. Ме­лаш­ка по­ча­ла пот­ро­ху при­ви­ка­ти до но­во­го мiс­ця: пек­ла прос­ку­ри, хо­ди­ла по церк­вах, по мо­нас­ти­рях i вже са­ма доб­ре не зна­ла, чи вер­таться чи не вер­та­тись до­до­му.

Тим ча­сом Ме­ла­щи­на ма­ти з Лав­рi­ном та Кай­да­ши-хою йшли до Києва, стрi­ча­ли до­ро­гою си­лу про­чан та все роз­пи­ту­ва­ли, чи не ба­чи­ли во­ни мо­ло­дої мо­ло­ди­цi, що од­би­лась од гур­ту, чи не чу­ли чо­го про та­ку мо­ло­ди­цю мiж про­ча­на­ми в Києвi? Во­ни всту­пи­ли в ве­ли­кий бiр пiд Києвом i ра­зом усi троє зап­ла­ка­ли та все ди­ви­лись по до­ро­зi мiж сос­ни: їм зда­ва­лось, що Ме­лаш­ка ле­жить десь у бо­ру вби­та. Бiр жа­лiб­но гув на ти­хо­му вiт­рi, не­на­че бджо­ли в здо­ро­вiй па­сi­цi, i тiльки їм жа­лю зав­да­вав.

Прийшли во­ни в Київ, зай­шли в Лав­ру. Ко­ло Лав­ри сно­ви­га­ла ве­ли­ка си­ла лю­дей з уся­ких країв. Во­ни втрьох хо­ди­ли, роз­пи­ту­ва­ли, чи не чув хто, чи не ба­чив мо­ло­дої чор­ня­вої мо­ло­ди­цi, чи не шу­ка­ла, чи не пи­та­ла во­на про своїх лю­дей. Про­ча­ни роз­ка­зу­ва­ли, що не­дав­но од­на мо­ло­ди­ця од­би­ла­ся од своїх лю­дей i шу­ка­ла їх на пе­че­рах, але та мо­ло­ди­ця бу­ла ру­ся­ва й не­мо­ло­да.