Лаврiн з матiр'ю та з тещею зайшов у новий Iонiївський монастир. Мiж богомольцями походжав старий iгумен в шовковiй чорнiй рясi, розпитав їх, чого вони шукають, i почав уговорювати Лаврiна, щоб вiн зостався в тому монастирi на роботу на год або на два за спасiння душi, доки не знайде в Києвi своєї жiнки. Чернець лякав його тим, що господь покарав його за якийсь грiх, як не свiй, то батькiв або материн. Лаврiн трохи вже не зостався, але йому дуже хотiлося знайти Мелашку!
Всi вони троє пiшли шукати тiєї церкви на Подолi, що стояла пiд самою Андрiївською горою, але таких церков було доволi. Вони ходили, розпитували в людей i зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.
Пiд стовпами коло церкви Лаврiн сiв з матiр'ю на схiдцях.
Проскурниця сидiла на самому нижньому схiдцi й продавала проскури. В той час Мелашка вибiгла з пекарнi й хотiла побiгти до проскурницi за щось спитать. Вона виглянула в ворота й почала роздивляться на прочан. Обвела вона очима по схiдцях раз i нiкого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! - коло самої проскурницi сидить молодий чоловiк, зовсiм такий, як Лаврiн. Вiн сидiв до неї боком. Мелашка впiзнала Лаврiнову русяву кучеряву голову, рiвний лоб, рiвний тонкий нiс. Але чого вiн став такий блiдий, такий смутний?
"Чи Лаврiн, чи нi? - думала Мелашка. - Де ж дiвся з лиця його рум'янець? Чого вiн став такий блiдий, як смерть, та нужденний, неначе слабий?"
Вечiрнє сонце свiтило на високi бiлi стовпи, на людей, що вештались у промiннi, неначе мухи сновигали й грали проти сонця. Промiнь упав на Лаврiнове лице.
- Це вiн! - сказала сама до себе Мелашка i вхопилась за серце. В неї заморочилась голова; вона крикнула i трохи не впала на мiсцi.
- Адже ж ото моя мати! - зашепотiла Мелашка, вглядiвши свою матiр коло товстого бiлого стовпа. - А ондечки й моя свекруха…
На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й одну хвилину не знала, чи бiгти до їх, чи тiкать в пекарню. Але Лаврi обернувся до неї лицем. Мелашка глянула на його яснi очi, заридала, як мала дитина, i, як стояла в однiй сорочцi, так протовпом i кинулась мiж люди просто до Лаврiна.
Лаврiн углядiв її й тiльки подивився на неї смутними докiрливими очима.
Вона прибiгла до його й заголосила на весь цвинтар.
Мати й свекруха вглядiли Мелашку й кинулись до неї з плачем.
Народ обступив їх навкруги.
- Ой боже мiй? Нащо ти, дочко, нас мучила! - перша почала говорити Мелашчина мати. - Ти знаєш, якого ти жалю нам завдала?
- Ми думали, що тебе вже й на свiтi нема, - говорив Лаврiн, - ми тебе оплакали як помершу.
Мелашка стояла та тiльки хлипала, як хлипають малi дiти. Вона й слова не могла промовить. I сльози, i кривда, i радiсть так здавили в грудях, що вона ледве зводила дух.
- Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? - спитала Мелашку свекруха, плачучи.
- Отут служу в добрих людей, стала в матушки за наймичку, - насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.
- Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичi? - спитала проскурниця. - Шкода менi тебе! В мене ще не було такої доброї та робочої наймички, як ти.
- Ми, матушко, вiзьмемо з собою Мелашку, - обiзвалась мати. - Господи, як вона вимучила нас, доки ми її знайшли. Слава тобi, господи, що таки знайшли.
Народ ворушився, гомонiв, розпитував. Цiкавi молодицi обступили Мелашку, її матiр та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рiдню до себе в хату. - Вертайся, дочко, додому; тобi нiхто й лихого слова не скаже, - викручувалась свекруха ласкавими словами.
- Та вже ж вернусь, нiде не дiнусь. Якби ви не знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.
Другого дня Мелашка з рiднею вийшли з Києва. Всi йшли бором смутнi та невеселi. А бiр гув, як море в негоду, од найтихiшого вiтру та наводив сум на сумнi й без того душi.
Мелашка прийшла додому, i свекруха справдила своє слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрi. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабiю або й за границю. Сльози та несподiвана тривога помирили сiм'ю, неначе всiх помиряюча смерть.