Выбрать главу

- А мо­же, це я згу­бив очi на греб­лi? Нi­чо­гi­сiнько не ба­чу! їй-бо­гу, нi­чо­гi­сiнько! А мо­же, кум по­ви­ди­рав ме­нi баньки з ло­ба, - го­во­рив Кай­даш сам до се­бе, - оце ли­ха моя го­ди­нонька! Як же оце я прий­ду до­до­му без очей?

Кайдаш мах­нув ру­кою й за­че­пив гор­щик на по­ли­цi. Гор­щик по­ле­тiв Кай­да­ше­вi на го­ло­ву й геп­нув об зем­лю.

- Яка це iро­до­ва ду­ша ки­дається горш­ка­ми? Ма­ру­сю! Та не ки­дай­ся-бо! При… при­ся­га­юсь, що вже бiльше не бу­ду.

Кайдашиха схо­пи­лась з пос­те­лi, ки­ну­лась до пе­чi й по­ча­ла роз­ду­ва­ти жар, при­ту­лив­ши до йо­го су­ху трiс­ку. Во­гонь блис­нув на всю ха­ту i по­лив­ся че­рез од­чи­не­нi две­рi в сi­ни.

- О! Кум вер­нув ме­нi очi. Пост­ри­вай же, ли­сий дiдьку! Я то­бi завт­ра… я то­бi од­дя­чу!

I з ти­ми сло­ва­ми Кай­даш влiз у ха­ту. Ли­це йо­го бу­ло жов­те, як вiск. Ру­ка­ва по лiк­тi бу­ли мок­рi, i з їх тек­ла патьока­ми во­да. На зем­лi з'яви­лись смуж­ки з во­дя­них кра­пель, не­на­че раз­ки на­мис­та, роз­ки­да­нi й поп­лу­та­нi на всi ла­ди.

- Побила ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! - за­го­мо­нi­ла Кай­да­ши­ха. - З чим же ти поїдеш завт­ра на яр­ма­рок, ко­ли про­пив гро­шi? Тре­ба со­лi, тре­ба горш­кiв, тре­ба смо­ли. Чим ти бу­деш ма­за­ти во­зи? Нас­тає во­зо­ви­ця. Та тре­ба де­чо­го на­ку­пить iк ве­сiл­лю. Ад­же ж ду­маєш же­нить си­на.

- Брешеш! Я не про­пив гро­шей. Осьдеч­ки гро­шi, та то­бi не дам, - ска­зав Кай­даш, вда­рив­ши ру­кою за­мiсть ки­ше­нi по при­пiч­ку. - Ду­лю вiзьмеш, а не гро­шi.

- От те­пер, та­ту, вже не бу­де­те в во­дi по­то­па­ти та од наг­лої смер­тi по­ми­рать, - обiз­вав­ся з ла­ви Кар­по нас­мiш­ку­ва­тим го­ло­сом.

- А ти чо­го об­зи­ваєшся? Ма­те­рi твоїй сторч та й борщ! Спи отам, ко­ли лiг, а то я те­бе па­ли­цею звер­ху, - ска­зав Кай­даш, за­то­чив­шись i впав­ши на лав­ку.

- I го­дi вже то­бi! Ще ма­ло то­го кри­ку, - спи­ня­ла ма­ти Кар­па.

Кайдаш ки­нув сви­ту на ла­ву в ку­ток, зва­лив­ся, але не дiс­тав го­ло­вою до сви­ти. Го­ло­ва стук­ну­ла, не­на­че хто ки­нув на ла­ву гар­бу­за. Вiн як упав, так i зах­рiп на всю ха­ту. Кай­да­ши­ха по­га­си­ла ка­га­нець, i в ха­тi все стих­ло i вти­хо­ми­ри­лось. Тiльки со­ба­ки над­во­рi ще дов­го бре­ха­ли, розд­ра­то­ва­нi кри­ком та свiт­лом у ха­тi в та­ку пiз­ню до­бу.

Всi пос­ну­ли в ха­тi, тiльки Кар­по дов­го не спав i все не­на­че ба­чив пiд зе­ле­ною яб­лу­нею свою мрiю в чер­во­них кiс­ни­ках на го­ло­вi та в чер­во­но­му на­мис­тi з ду­ка­чем.

II

Другого дня, в су­бо­ту, на свя­то па­ли­ко­пи, Кай­даш з жiн­кою поїхав на яр­ма­рок, зве­лiв­ши си­нам заб­рать зас­ту­пи та роз­ко­пать тро­хи до­ро­гу з го­ри. Кар­по й Лав­рiн зос­та­лись до­ма. Ми­нув день. Сон­це сто­яло на ве­чiрньому пру­зi, а Кай­даш не вер­тав­ся до­до­му. Кар­по на­ки­нув свит­ку на пле­чi й пi­шов на той ку­ток, де жи­ла Мот­ря Дов­би­шiв­на. Од учо­рашнього дня во­на не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки.

Довбиш був ба­га­тий чо­ло­вiк; вiн жив на са­мо­му кiн­цi се­ла, там, де гли­бо­кий яр вхо­див у лiс вузьким кли­ном. В са­мо­му кут­ку то­го яру бли­щав ма­ленький Дов­би­шiв ста­во­чок. Над став­ком сто­яла Дов­би­ше­ва ха­та, вся в че­реш­нях. Од ву­ли­цi бу­ло вид­но тiльки край бi­лої стi­ни з сi­неш­нi­ми две­ри­ма. Гус­тi ви­со­кi виш­нi зов­сiм зак­ри­ва­ли од ву­ли­цi вiк­на й стi­ни, на­че гус­тий лiс.

Карпо йшов по­ма­леньку, ско­са пог­ля­да­ючи на Дов­би­шiв двiр. Пе­ред ним блис­нув ву­гол бi­лої стi­ни, пiд­пе­ре­за­ний вни­зу чер­во­ною призьбою; за­чор­нi­ли чор­ною пля­мою од­чи­не­нi две­рi з од­вiр­ка­ми, по­мальова­ни­ми яс­но-синьою фар­бою з чер­во­ною вузькою смуж­кою навк­ру­ги. Дов­би­ше­ва ха­та бу­ла но­ва, ве­ли­ка, доб­ре вши­та, з чи­ма­ли­ми вiк­на­ми. Ко­ло вi­кон ви­сi­ли вi­кон­ни­цi, по­мальова­нi яс­но-синьою фар­бою.

Карпо став за дво­ром i спер­ся на во­ро­та. Мот­ря вий­шла з ха­ти з гли­ня­ни­ком у ру­ках. Во­на зби­ра­лась ма­зать чер­во­ною гли­ною при­пi­чок. Дру­гий гли­ня­ник з бi­лою гли­ною сто­яв ко­ло по­ро­га.

- Будь здо­ро­ва, чор­ноб­ро­ва! - ска­зав Кар­по, не здiй­ма­ючи бри­ля i ле­генько кив­нув­ши го­ло­вою.

- Будь здо­ров, не­чор­ноб­ро­вий! - обiз­ва­лась Мот­ря.

- А йди, ли­шень, сю­ди, Мот­ре, щось маю то­бi ка­зать.

- Як схо­чеш, то й сам прий­деш. З чор­ня­вим пос­то­яла б, а ру­до­му - зась.

Карпо був бi­ля­вий, але во­лос­ся на йо­го го­ло­вi звер­шеч­ку бу­ло тро­хи ру­ду­ва­те.

- А хi­ба ж я ру­дий? То тiльки со­бак драж­нять ру­ди­ми, - ска­зав Кар­по.