Кайдаш стояв серед хати й голосно молився. Всi вийшли з хати, зостались тiльки з Кайдашем Палажка та Кайдашиха.
Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свяченої води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила його в воду i черкнула шпилькою навхрест по крисах миски; потiм взяла нiж, вмочила його в воду i знов черкнула ним так само по мисцi, та все нашiптувала:
- Як пiшла я понад очеретами та болотами та зiйшла я на високу могилу: ой там на могилi, на Осiянськiй горi, там стоїть церковця, бубликом замкнута, медяником засунута. Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввiйду в ту церковцю. Свята святиця, небесна цариця! П'ятiнко-матiнко, i ти, святий понедiлочку, божий клюшничку! Мокрино, Марино, Агапiте, Алипiє, Iване, Дем'яне й ти, Миколає, Мирликийський чудотворче! Пом'яни, господи, раба божого Омелька, та тi книжки, що в церквi читають: єрмолой, бермолой, савгирю i ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрiмку й Пархiмку i ти, невiсточко, свята покрiвонько, що в лаврi замурувалась. Наберу я в черепок хуху, та виллю я на раба божого Омелька. Алилуй же його. господи, i шарпни його по боках, по ребрах, по кiстках, по чреслах, коло його скотини. Хрест на менi, хрест на спинi, уся в хрестах, як овечка в реп'яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю! Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амiнь бiжить, амiнь кричить, амiня доганяє!
Баба Палажка дмухнула на воду тричi навхрест i дала Кайдашевi напитись. Потiм вона викликала Кайдашиху в сiни й звелiла їй утопить в горiлцi маленьке цуценя, намочить в тiй горiлцi на три днi оселедця i дати ту горiлку Кайдашевi на похмiлля. Кайдашиха витягла з скринi чималий шматок полотна ще й копу грошей i дала Палажцi за труда.
Кайдашиха так зробила, як їй раяла Палажка. Кайдаш, нiчого не знаючи, як напився тiєї знахурської горiлки, заправленої цуценям та оселедцем, то пив поспiль три днi. Кайдашиха тiльки рукою махнула й послала його до священика. Кайдаш розказав йому про своє нещастя, найняв молебень Iсусовi й акафiст богородицi, ходив говiти в Богуславський монастир. Вiн перестав пити на той час, i дiдьки перестали йому привиджуватися.
- Це моя смерть iде за мною, коли вже до мене приходив небiжчик батько, - говорив Кайдаш.
- Добра смерть, коли ви, тату, й не перестаєте пити, - говорив Лаврiн.
Од того часу Лаврiн забрав у свої руки i воли, i вози, i все господарство. Загнали дiти батька на пiч на одпочинок.
- Був я колись Кайдаш, а тепер перевiвся на маленького Кайдашця, - говорив Кайдаш за чаркою горiлки в шинку.
Терпiв Кайдаш, а далi не витерпiв: знову почав заходити в шинок.
Раз була мiсячна нiч. Кайдаш спав на лавi. Чує вiн, щось рипнуло дверима, i в хату ввiйшов його давнiй знайомий- херсонський чумак. Кайдаш встав i почав балакати з чумаком. Побалакавши в хатi, Кайдаш вийшов на двiр i пiшов з ним за ворота. От вони вийшли на вулицю i пiшли нiби до шинку, але вони перейшли через греблю, минули село, а шинку все не було. Iдуть вони шляхом та все балакають. Вже вони зiйшли з гори, прийшли до Росi, перейшли Рось через греблю, а шинку все-таки нема. От вже перед ними лiс. Мiсяць свiтить на полi, а пiд лiсом лежить густа тiнь. Кайдаш увiйшов у ту тiнь i загубив дорогу. Дивиться вiн - чумака нема, а кругом його товстi дуби та липи. Зверху через гiлля промикується свiт мiсяця, й подекуди його промiння блищить на землi, неначе жовтi яснi хустки, розстеленi по травi, або золотi яблука, розкиданi по землi. Кайдаш глянув униз, перед ним росла купа здорових та високих, до самих колiн грибiв, з блискучими, як вогонь, вершками. Купа грибiв заворушилась, з-пiд неї вискочили малесенькi зайчики й почали плигати один через другого. Зайчики почали смiятись, наче малi дiти, а над ними пiднявся розкiшний кущ папоротi й зацвiв блискучими iскрами. Квiтки сипались, наче iскри з печi, а далi з куща виросла здорова, як миска, квiтка, вся виткана з золота й вогню, з червоним жаром в осередку. З квiтки знялась вогняна птиця й пурхнула на дерево. Кайдаш пiдняв голову в гору, стукнув лобом об дуба та й… прокинувся.