- Боже мiй! Де це я? - говорив сам до себе Кайдаш.
Вiн стояв у однiй сорочцi серед густого лiсу. Над лiсом мiж гiллям висiв повний мiсяць на небi. Товстi стовбури лип та дубiв ледве мрiли кругом його, а бiлi берези блищали неначе бiлi восковi свiчки. Кайдаш обернувся назад i побачив мiж деревом поле, облите мiсячним свiтом. Вiн вийшов з лiсу, глянув на поле i вглядiв шлях. Мiсце було зовсiм незнайоме. Вiн пiшов шляхом з гори й дiйшов до Росi. Млиновi колеса зашумiли й притягли до себе його увагу. Кайдаш прийшов до млина i тiльки тодi зовсiм опам'ятався та роздивився, куди вiн зайшов.
На Кайдаша найшов страх. Йому здалося, що його водить нечиста сила. На його спину неначе хтось сипнув приском; волосся на головi пiднялося вгору. Але вiн прийшов до млина, вглядiв людей; люди ходили, розмовляли, носили мiшки на вози. Кайдашевi стало веселiше. Один чоловiк поїхав возом через греблю. Кайдаш пiшов за його возом, розговорився з ним i йшов з ним до самого села.
Вже другi пiвнi проспiвали, як Кайдаш прийшов додому i побудив усiх у хатi. Мелашка засвiтила свiтло, глянула на Кайдаша i злякалась: вiй був жовтий, як вiск; його очi блищали й горiли, як свiчки.
- Де ти ходиш, де ти бродиш? - почала гримати на чоловiка Кайдашиха: вона думала, що вiн пив до пiвночi в шинку.
- Еге, ходиш… Добре ходжу. Не сам ходжу, а мене водить, - промовив Кайдаш через силу, схиливши голову на руку. - Завела мене нечиста сила аж у бо-гуславський лiс.
Кайдашиха не йняла йому вiри: вона все думала, що вiн п'яний. Кайдаш пiдвiв очi й глянув на комин, на шию коло комина, пiд шиєю була дiрка на пiч. Дивиться Кайдаш, з тiєї дiрки вискочив чортик, такий завбiльшки, як кiт, та й знов сховався на пiч. Кайдаш не встиг одвести очей, а з-пiд шиї вискочило вже два чорти, показали йому язики i знов сховались у дiрку. Кайдаша взяла злiсть, вiн ухопив макогона, кинувся до комина та як трiсне макогоном по шиї, аж шматки глини одколупились i посипались додолу.
- Омельку! Чи ти здурiв, чи ти з глузду з'їхав? - крикнула Кайдашиха.
- Еге, здурiв! Хiба ти не бачиш, - он чорти вискакують iз дiрки.
- Свят, свят, свят! Перехрестися! Де тi чорти взялися! - говорила Кайдашиха. - Нап'ється в шинку та тiльки дурiє.
Кайдаш обернувся од комина, коли гляне пiд стiл, пiд столом лежить здоровий, як кабан, та кудлатий чорт, з страшною чорною мордою, з рогами, з ротом до вух, з бiлими здоровими зубами. Кайдаш злякався i сiв на лавi. Вiн зирнув на пiл, на лавi й на полу сидiли рядком здоровi чорти i клацали до його зубами, неначе вовки. Кожний держав по жаринi в ротi: жар свiтився в їх зубах, зубатi пащеки червонiли. Один чорт показав йому на сокиру пiд лавою й шепотiв: "Вiзьми сокиру та зарубайся!" Другий показував на налигач пiд полом i шепотiв: "Пiди в клуню та повiсся!" Третiй пiдказував: "Пiди до ставка та втопись!"
- Жiнко! Чи ти пак не бачиш, скiльки чортiв сидить на лавi? - говорив Кайдаш, а сам трусився, аж зубами цокотiв.
- Господи милосердний! Тiльки нас лякаєш, - говорила Кайдашиха.
Мелашка стояла коло печi нi жива нi мертва. Лаврiн схопився з постелi.
- Виведiть мене надвiр! Вже чортiв повна хата, а мiж ними здоровi мухи лiтають та чорнi круки шугають, - сказав Кайдаш.
Лаврiн взяв батька за руку й вивiв у двiр. Мелашка злякалась i вибiгла слiдком за ними. В Кайдашихи трусились ноги од переляку. Вона дiстала свяченої води, покропила хату, засвiтила страсну свiчку перед образами.
Кайдаш провiтрився надворi. Лаврiн увiв його в хату. Страхiття десь зникло.
- Треба менi висповiдатись, - сказав Кайдаш, - це, мабуть, смерть моя наступає.
Кайдашиха й Лаврiн насилу вмовили його лягти на постiль. Тiльки що вiн вилiз на пiл i хотiв лягти, йому здалось, що на постелi лазять здоровi раки та чорнi павуки. Прудкi павуки, такi завбiльшки, як гусенята, кинулись до його, як собаки. Вiн пiдвiвся й почав обтрiпувати одежу. - I де та нечисть набралася на полу! - крикнув Кайдаш, обтрушуючи сорочку. - Лаврiне! Вiзьми вiника та позмiтай оту погань.