- Кричи на свою матiр! Я й тобi захурчу отiєю хворостиною, коли хоч. Як ви мiряли город, коли Лаврiнова половина бiльша i вздовж, i впоперек.
- Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, - сказав скривджений Лаврiн.
- Неправда твоя. Мотре, - спокiйно сказав Карпо, заклавши руки за спиною.
- Бреши сам! Ось я тiльки що сама мiряла. Iди в волость, нехай волость вас роздiлить, а не свекруха, - репетувала Мотря.
- Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони мiряли. Це правдива причепа! - сказала Кайдашиха. - Бере моє добро, ще й мене лає.
- Iдiть мiряйте на моїх очах, а як нi, то я вашi кiлки на межi геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, - кричала Мотря.
Мотря вибiгла з сiней i побiгла на город; за нею пiшла Кайдашиха з Мелашкою, i за жiнками пiшли чоловiки. Мотря розперезалась i почала мiряти город поясом: впоперек Лаврiнова половина вийшла бiльша на два пояси.
- А що, чия правда?
- Як ти мiряєш? Пiддури кого дурнiшого, а не мене, - крикнула Кайдашиха, - свою половину мiряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврiнову половину мiряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама перемiряю з Мелашкою.
Кайдашиха перемiряла весь город упоперек, - i знов обидвi половини були однаковi.
- А що, чия тепер правда! - говорила Кайдашиха. - Ти мiряєш собi, то натягуєш, а чужому мiряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобi тiльки б сидiти з жидiвками в крамницях та обдурювати на аршинi людей.
- Це якийсь жiночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, - сказав насмiшкувато Лаврiн.
- А отой рiжок, що в бузину ввiгнався, яким сажнем будеш мiряти? Не бiйсь, менi не оддаси? - сказала Мотря.
- То одкуси його зубами! А де ж його дiть, коли вiн вигнався на вулицю, - сказала Мелашка.
Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотiла. Вона причепилась до Лаврiна за батькiвську спадщину.
- Чом же ви не роздiлили пасiки? - сказала вона.- Адже ж пасiка батькова! Гаращо все загарбали собi в руки! На Лаврiновiй половинi в садку бiльше двома грушами i однiєю яблунею.
- А ти вже й полiчила? - спитав Лаврiн.
- Авжеж полiчила, i своїм не поступлюсь. Садок не твiй, а батькiвський, - сказала Мотря.
- То пересади на свою половину! - крикнув Лаврiн.
- Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то пiдвередишся, - сказала Мотря.
- О, пiдвередишся. Мотре, коли Карпо не поможе, - сказав, смiючись, Лаврiн.
- Вже хоч i пiдвереджусь, чи нi, а таки свого. I докажу, - гукнула Мотря i вдарила кулаком об кулак, - ходiм лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасiки, а як нi, та бери, Карпе, сокиру та й рубай грушi. Я вам свого не подарую, - кричала, аж сичала Мотря.
- Та подивись, лишень, на твоїй половинi все старi грушi, а на моїй - щепи! - сказав Лаврiн.
- Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасiки, половину овець та свиней, - сказав Карпо.
- Овва, який розумний! Забери ще половину котiв та собак! - кричала Кайдашиха. - А батька хто лупив у труди? Лаврiн хоч батька не бив.
- Не бив, тiльки не слухав! - сказав спокiйно Карпо.
- А ти забув, що я ще живу на свiтi? I я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! - говорила Кайдашиха. - Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Нi, Карпе, нехай нас громада розсудить!
- Як громада, то й громада! Ходiм в волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, - сказав Карпо.
Карпо з Лаврiном та з Кайдашихою пiшли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворi коло волостi.
Волость присудила Лаврiновi та матерi батькiвське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась i наробила крику пiд волостю.
Од того часу мiж Кайдашенками й їх жiнками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лаврiном та з Кайдашихою i перестали заходить до їх у хату.
- А що, Мотре, виграла? Здобрiй тим, що тобi волость присудила, - дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.
- Дражнiть уже, дражнiть, як ту собаку, - говорила Мотря i трохи не плакала от злостi.