Груша росла широко й високо i довго не родила. Сам Лаврiн натякав Карповi не раз i не два, що в Карпiв двiр одiйшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.
На бiду того лiта груша вродила, та ще й дуже рясно. Грушi були здоровi, як кулаки, та солодкi, як мед. Таких груш не було в цiлому селi. Груш уродило так рясно, що гiлля аж гнулось додолу.
Лаврiновi дiти довiдались, що та груша не дядькова. Хоч стоїть у дядьковому городi, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й намовила їх полiзти через тин та нарвать груш.
Дiти тiльки того й ждали. Хлопцi полiзли на грушу та й давай трусить, а дiвчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тiтка Мотря.
- А нащо це ви рвете нашi грушi! - крикнула Мотря на небожiв та небог.
- Еге! Це не вашi грушi. Бабуся сказали, що це груша батькова, а не дядькова, - говорили дiти та все збирали грушi.
- Ось я вам дам грушi! Зараз повикидайте менi грушi з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спiднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втiкати.
Мотря кинулась до кропиви. Дiти пiдняли гвалт i кинулись на тин, як котенята. На їх крик вибiгла з хати Мелашка.
- А навiщо оце ти, Мотре, б'єш моїх дiтей? - спитала в Мотрi Мелашка.
- За те, щоб не крали моїх груш, - обiзвалась з-за тину Мотря.
- А хiба ж це твої грушi? Це наша груша; хiба ж ти не знаєш, чи що?- говорила Мелашка.
- Ще що вигадай! На нашому городi та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобi наговорила на вербi грушi, а на осицi кислицi, - говорила Мотря.
З хати вийшов Лаврiн i почав оступаться за дiтей. Вiн кричав до Мотрi, що то груша його, що про те знає все село, що його дiти мають право рвати грушi, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собi з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку.
- Iдiть, дiти, та рвiть грушi смiливо! Це ваша груша, - говорила до дiтей Кайдашиха.
- Нехай тiльки влiзуть у мiй город вдруге, то я їм ломакою ноги поперебиваю! - кричала Мотря.
А грушi висiли, як горнята, та жовтi, як вiск! Лаврiновi дiти дали б їм гарту, хоч би вони зовсiм були чужi, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвать.
Дiти знов полiзли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем i побила дiтям спини;
На Лаврiновому дворi пiднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жiнки, а чоловiки. Лаврiн доказував, що то груша його, бо вiн її прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городi.
- Коли вже на те пiшло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, - говорив Лаврiн.
- Ба не дам i половини, бо груша росте на моїй землi. Мало чого там батько не говорив колись, - говорив Карпо.
А дiти все лазили в дядькiв огород, а Мотря все частувала їx рiзкою. Брати мусили йти в волость. У волостi присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврiновi або щоб одгородив до Лаврiнового двору грушу з землею на два аршини та й продав Лаврiновi ту землю навiки.
- Авжеж! Так оце продам два аршини землi! - кричав Карпо. - Я й Лаврiнових грошей не хочу i землi не дам. Про мене, нехай приймає coбi грушу на свiй двiр, - говорив Карпо.
- Але ж, чоловiче, грушi не можна прийнять, - говорив у волостi голова, - а рубати доброго дерева rpix. Давай щороку половину груш Лаврiновi, та й iдiть coбi з богом.
Лаврiн i Карпо вийшли з волостi i нiбито помирилися. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврiновi.
Прийшли вони додому. Карпова жiнка заспiвала iншої.
- За що їм давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали їм половину картоплi та бурякiв. Це все свекруха наговорює в волостi.
Мотря знов ганяла Лаврiнових дiтей з свого города ломакою, доки грушi зовсiм не обiрвали то Мотринi, то Лаврiновi дiти.