— Для мене? Від кого?
— Не знаю. Листоноша приніс вранці. На конверті не було марки, довелося заплатити. Ви вчора повернулися пізно, то я не хотіла вас будити. Чи добре це я зробила?
— Добре, спасибі, — нетерпляче перебив її Шель. Здивовано оглянув конверт. Хтось невправно — журналіст ледве розібрав — надряпав карлючками адресу: «Ян Шель, Гроссвізен, Ейхеиштрасе, 15». Прізвища відправника не було… — Добре, — повторив він. — Скільки я вам винен?
— Тридцять пфенігів. Можете заплатити згодом, при нагоді. Сподіваюся, нічого поганого?
— Думаю, що ні. Прочитаю дорогою. Даруйте мені, поспішаю.
— Якщо зможу вам чимсь допомогти, прошу сказати! — крикнула фрау Гекль навздогін.
— Звичайно!
Прямуючи до центра міста, Шель розірвав конверт. Всередині була квитанція на одержання ручного багажу з вокзальної камери схову. У першу мить він не зрозумів, що означає ця дивна посилка. Потім збагнув. Лютце! Адже це він учора згадував про чемодан. Прізвище й адресу знав. Але чому надіслав квитанцію поштою, коли сьогодні мали зустрітися? Шель зиркнув на годинника: вісім годин п'ятдесят хвилин. До зустрічі з Джонсоном лишалося десять хвилин. На вокзал уже не встигне. Зрештою, краще піти туди разом з американцем; невідомо, що в тому чемодані, а при одержанні багажу можуть виникнути труднощі.
Шель оглянув квитанцію уважніше. Чемодан здано чотири дні тому, тобто зразу ж після Леонової смерті. Лютце, — якщо це він здавав багаж, — одержав його, безумовно, від свого приятеля. Не хотів тримати у себе. А може й боявся когось, і тому відніс до камери схову? Чи Леон розказав йому про свої відкриття? Навіщо ставити собі питання, на які немає вичерпної відповіді!
Журналіст прискорив ходу. Джонсон чекав його в умовленому місці біля ратуші. Стояв, обернувшись спиною до бруківки, і дивився на сажотруса, який піднімався на дах.
— Добридень, Пауль. Як почуваєш себе?
— О, ти вже тут! — американець кисло всміхнувся. — Нічого, а ти?
— Вранці боліла голова, але вже ліпше; сподіваюся, що й твій поганий настрій минув?
— Поганий настрій?
Шель глянув йому в очі:
— Послухай, Пауль, ми були вчора трохи напідпитку, може, ти побачив дещо в неправильному світлі.
— Маєш на увазі Кароліну та її відверті залицяння до тебе? — Джонсон махнув рукою. — Ти з нею танцював, а я з нею спав, — сказав він грубо. — Часом чоловік буває лише замінником… — додав з гримасою. — Але краще облишмо це. Поїдемо чи підемо до бункера?
— Поки що цей візит відкладається.
— Чому?
— Пам'ятаєш мою розповідь про вчорашню зустріч з Лютце? Він згадував про чемодан…
— Авжеж, саме тому ми зібралися поїхати до нього.
— Коли я сьогодні вранці виходив з дому, мені вручили листа, в якому була квитанція на багаж у камері схову. — Шель вийняв з кишені бланк. — Прочитай.
Джонсон переглянув папірець. Зморщив лоба:
— Що ти про це думаєш?
— Припускаю, що це чемодан, якого Лютце одержав від Леона. Невідомо тільки, чому старий одніс його до камери схову. Дивно також, чого він не діждався ранку і сам не віддав нам квитанцію?
— А я зовсім не певен, що листа надіслав цей п'яниця, — зауважив американець.
— Тоді хто ж? Адже це він казав про чемодан!
— Не забувай, що Лютце був п'яний.
— Згоден. Проте можу битись об заклад, що це його чемодан. Передбачлива здача багажу до камори схову свідчить про те, що він когось боявся.
— А може, не довіряв сам собі?
— Може, тільки я ніяк не позбудуся думки, що все-таки є хтось, зацікавлений у цьому багажі.
Джонсон задумався.
— Я знаю всіх впливових осіб у Гроссвізені, — мовив. — Їхнє політичне минуле можливо й не бездоганне, але, беручи загалом, усі вони були дрібні рибки.
— Чому політичне? — здивувався Шель. — Може, йдеться про щось зовсім інше?
— А саме?
— Може, це звинувачувальні докази в якійсь кримінальній або… розвідувальній сфері; Леон міг відкрити щось дуже цінне. А втім, навіщо мучитися здогадами? Їдьмо швидше на вокзал, там побачимо, про що йдеться.
— Маєш рацію, — погодився американець. — Цією справою треба зайнятися грунтовно. Проте не можу вести пошуки на свій страх і риск. Коли справді за цим щось криється, то краще скористатися з допомоги поліції. До моєї контори недалеко. Ходімо. Я подзвоню в комісаріат і візьму когось на підмогу, добре?
Вони прийшли в приміщення суду, Джонсон запросив Шеля до кабінету прокурора.
— Старого немає, — пояснив він. — Поїхав до Ганновера і повернеться лише по обіді. Сідай.
Пауль присунув телефон, зняв трубку й набрав номер.
— Алло! Джонсон з прокуратури. З'єднайте мене, будь ласка, з інспектором Грубером.
Шель оглядав статуетку Феміди, що стояла на книжковій шафі.
— Добридень, інспекторе! Хочу попросити у вас допомоги в одній трохи заплутаній справі… Не можу розповісти всього по телефону… Тільки коротко. У Гроссвізені з'явився якийсь таємничий чемодан. Зараз він у камері схову на вокзалі. Є підстави припускати, що його вміст становить велику цінність. У мене квитанція… Попала до нас випадково. Ми дуже зацікавлені в тому, щоб негайно поїхати на вокзал і одержати чемодан. Оскільки це перевершує мою компетенцію, я хотів би, щоб ми поїхали разом… Я в своїй конторі… Так, зачекаємо… Хто? Мій приятель, Ян Шель, який учора приїхав із Польщі… Гаразд, до побачення, — Джонсон поклав трубку.
— Приїдуть? — спитав Шель.
— Так, інспектор Грубер за кілька хвилин буде тут, і ми разом вирушимо на вокзал.
Вони запалили сигарети. Джонсон якийсь час бавився коробкою сірників.
— Знаєш, — раптом сказав він, — я думаю про те, як мало знав Леона. Він був замкнений. Мабуть, він і народився з образою, яку потім проніс через усе життя. Типовий скиглій. Перебування в таборі і прикрі переживання ще поглибили його вразливість… Я намагаюся знайти в минулому щось таке, що може мати зв'язок з твоїми спостереженнями.
— Чи не зв'язана ця справа з людьми, які його оточували?
— Леон працював у кількох установах, найдовше в міському управлінні. Його вважали сумлінним і чесним працівником, проте він ніде не нагрів собі місця. Просто не знаю, де шукати асоціацій, — Джонсон одвернувся до вікна.
— Чемодан з підвалу, — пробурмотів Шель, — лист з проханням про негайну допомогу, несподіване самогубство… Я згадав учора про відчинені двері Леонової кімнати, але, вважаючи ці підозри необгрунтованими, не хотів марнувати час на балачки.
— А тепер що думаєш?
— Відомо, що більшість самогубців накладають на себе руки в місцях безлюдних. Готуючись у свою останню путь, Леон, певно, зачинив двері. А вранці вони були відчинені.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Думаю, що хтось забрався в кімнату після самогубства Леона і щось звідти забрав.
— Можливо, — сказав Джонсон, — але звідки та людина, яка, входячи, не вміла зачинити дверей, звідки вона знала, що Леон Траубе заподіє собі смерть саме тієї ночі?
— Маєш рацію! — квапливо погодився Шель. — Я оце подумав, що в чемодані можуть бути речі, які мали особисту цінність для померлого: якісь пам'ятки, дрібнички, цінні як згадка. Але яку роль у цьому відіграє Лютце? Чому він поводиться так дивно?
— Уявімо, що Лютце надіслав поштою квитанцію на багаж, щоб не зустрітися з тобою…
У двері постукали.
— Пане прокуроре, прийшов пан Стейнер, — повідомила секретарка.
— У мене справи, Ельзо.
— Він наполягає, хоче сказати вам кілька слів у спішній справі.
— Я почекаю в канцелярії, Пауль, — запропонував Шель.
— Гаразд, — неохоче згодився Джонсон. — Хай він зайде, Ельзо.
Зачиняючи двері за відвідувачем, секретарка спитала Шеля:
— Може, переглянете сьогоднішні газети? Будь ласка, ось «Дас Мекленбургер тагеблат» і «Гроссвізенер анцайгер».
Шель сів до столу і розгорнув місцеву газету. Переглянув заголовки політичних повідомлень, хутенько пробіг очима реклами, що займали більшість шпальт, однак зосередитися не зміг. Перегортав сторінку по сторінці. На останній звернув увагу на оголошення про весілля, повідомлення про народження, про смерть, не проминув і поліцейську хроніку. Всміхнувся, згадуючи, як кілька років тому сам складав таку ж хроніку для «Трибуни Вроцлавської».