Раптом усмішка застигла на його вустах.
«Минулої ночі, — читав Шель, — автомобіль збив жителя Гроссвізена Герберта Лютце. Це трапилося близько двадцять другої години. Машина не зупинилась, і досі її не знайдено. Герберта Лютце у тяжкому стані відвезено до міської лікарні».
В цю мить з коридору відчинилися двері, і до канцелярії зайшов кремезний чоловік. У нього була квадратна, висунута вперед щелепа, м'ясисті губи і високий лоб. Біляве волосся зачесане назад.
— Добрий день! Є прокурор Джонсон?
— У нього відвідувач, — сказала секретарка підводячись. — Може…
— О, привіт, інспекторе! — вигукнув Джонсон. — Ви прийшли вчасно. — Він попрощався з відвідувачем і представив Груберу свого приятеля.
Інспектор подивився на журналіста з помітною цікавістю. Подав руку.
— Вітаю,
— Пауль! — звернувся Шель до Джонсона. — Лютце в лікарні!
— Що-о?
— Учора ввечері попав під машину.
— Звідки ти знаєш?
— Прочитай, — він подав газету, вказавши пальцем на замітку.
— Справді, — сказав Джонсон за хвилину, хитаючи головою. — Бідний п'яниця!
— Може, ви поясните мені, про що власно йдеться? — втрутився Грубер.
— Джон приїхав у Гроссвізен, щоб відвідати Леона Траубе…
— Це той, що повісився п'ять днів тому?
— Той самий. Повідомлення хазяйки про те, що двері кімнати самогубця були не зачинені, викликало підозру у мого приятеля. Ця суттєва деталь послужила основою для інших домислів. Згодом Джон відшукав Лютце і хотів поговорити з ним про небіжчика. На жаль, Лютце був, як завжди, п'яний. В гарячці він сказав про якийсь чемодан. Після марних намагань порозумітися з п'яницею Джон залишив у бункері записку, що приїде сьогодні вранці. Виходячи з дому, Джон одержав листа — квитанцію на якийсь чемодан. Певно, той, якого Траубе чогось залишив Лютце. Ми вирішили просити поліцію про допомогу. Якщо все виявиться фальшивою тривогою, ми пробачимося перед вами і — пообідаємо разом.
— А випадок з Лютце? — спитав Шель.
— Ви знаєте щось про це, інспекторе?
— Авжеж, бачив рапорт, але не цікавився ним докладно. Випадок має щось спільне з вашою справою?
— Це залежить від того, що сховано в чемодані, і від багатьох інших речей.
— Якщо так, не гаймо часу. Їдьмо на вокзал!
Шель попрямував за інспектором. Справа видавалася серйознішою, ніж гадав журналіст. Лютце попав під машину безперечно після того, як вкинув листа у поштову скриньку. Він, мабуть, щось знав або передчував… Хтось зацікавлений в тому, щоб його знешкодити. А коли вже пущено в хід такі круті заходи, значить, Леонова таємниця для когось важлива й грізна. Але в тому, що відбувалося досі, дуже багато незрозумілого і суперечливого.
— Ти вважаєш, Пауль, що це випадкова катастрофа? — звернувся Шель до Джонсона, який ішов поруч.
— Досить дивний збіг обставин, проте, не забувай, ким був Лютце. Спершу я подумав, що все це влаштовано навмисне, але кому цей п'яниця міг заважати?
Спускаючись по сходах, Джонсон спитав інспектора:
— Чи він серйозно поранений?
— Хто, Лютце?
— Еге ж.
— Здається, його добряче пошматувало, кілька ребер зламано, докладніший огляд покаже, чи є ще якісь ушкодження.
Інспектор відчинив дверцята великого чорного автомобіля, кивком голови запросив Джонсона й Шеля сідати, і згодом додав:
— Переживе. А якщо й перенесеться на той світ, ніхто його не оплакуватиме.
Джонсон і Шель зайняли місця на задньому сидінні.
— Bahnhof[30], Гайнц, — наказав Грубер поліцейському, що сидів за кермом.
— Чого ти такий пригнічений, Джоне? — спитав американець, коли автомобіль рушив.
— Ти скажеш, що я вигадую й фантазую, Пауль, але дивись: Леон, який хотів зі мною говорити, лежить на цвинтарі, Лютце, який щось від Леона одержав, у лікарні! Якщо повернемося назад і почнемо від того, що один з висланих листів не дійшов…
— А чи треба повертатися? Я ж пояснював тобі…
— Звичайно! Все можна пояснити.
Далі їхали мовчки.
Поліцейський він машину швидко й добре, біля вокзалу зробив різке півколо і зупинився перед головним входом.
— Чекай тут, Гайнц, — велів інспектор. — Ми довго не затримаємось.
У залі всі троє підійшли до великого вікна з написом «AUFBEWAHRUNG»[31]. За широким прилавком стояв низький, трохи згорблений чоловік у формі залізничника.
— Прошу видати нам чемодан! — сказав Джонсон, подаючи багажну квитанцію.
Старий підніс квитанцію до очей. Потім подріботів між великими полицями і деякий час копався там. Повернувся стурбований.
— Це ви залишили цей багаж? — спитав Джонсона.
— Ні, чемодан приніс, певно, чоловік на прізвище Лютце.
— Цього чемодана тут уже немає.
— Що значить «уже немає»? — крикнув Грубер, спираючись руками на прилавок.
Заклопотано крутячи квитанцію, старий пояснив:
— Недавно тут був один пан і забрав його.
Шель не вірив власним вухам. «Адже це схоже на якийсь дикий фарс!» — подумав він.
— Хто міг забрати, коли у нас є квитанція! — гримав Грубер. — Я інспектор поліції. — Він ткнув під ніс безпорадному чиновникові своє службове посвідчення. — Розкажіть докладно, хто і як забрав чемодан.
Старий нервово провів пальцем по коміру сорочки, що відставала від худої шиї.
— Так, як я розповідав, пане комісаре. Десять чи двадцять хвилин тому прийшов чоловік і попросив видати йому чемодан, залишений тут чотири дні тому. «Квитанцію, — сказав він, — я загубив, але можу перелічити, що в ньому є». Він був такий самовпевненнй…
— Сто чортів! — Грубер почервонів од люті. — Відколи це багаж видається кожному, хто приходить без квитанції, але «самовпевненнй»? Скільки років ви працюєте?
— Двадцять шість, пане інспектор.
— Давно час перевести вас на пенсію! Який він, той «самовпевненнй» тип?
Старий кілька разів нервово ковтнув слину.
— Невеликий на зріст, дуже люб'язний…
— Чоловіче! — втрутився Джонсон. — Що означає «невеликий на зріст»? Метр шістдесят, шістдесят п'ять, сімдесят?
— Може, такий, як оцей пан, — показав залізничник тремтячим пальцем на ІІІеля.
— Метр сімдесят три, — уточнив інспектор. — Колір волосся?
— Блондин.
— Очі?
— Не знаю… Здається, сині… Ні, карі.
— Обличчя? Кругле, довгасте, яке?
— Здається, довгасте.
— Скільки міг важити?
— Начебто повний, вісімдесят або дев'яносто кіло.
— Як одягнений?
— У темно-синьому костюмі. Здається, біла сорочка і галстук… Точно не знаю, сюди приходить стільки людей…
— Цей незвичайно докладний опис відповідає щонайменше чверті мешканців Гроссвізена, — сказав інспектор ущипливо, звертаючись до Джонсона й Шеля. — Чи ви не помітили чогось особливого? — питав він далі переляканого чиновника, — Може, каблучка на його пальці, може, годинник або шрам?
Залізничник похнюпив голову:
— Ні, пане інспекторе, я не припускав, що тут щось не гаразд.
Люди, що стояли поруч, звернули на них увагу і почали прислухатися до голосної розмови. Шель, який досі поводився пасивно, нараз нахилився над прилавком:
— Ви кажете, ніби той чоловік знав, що всередині чемодана?
— Такі правила. Коли хто загубить квитанцію, то може одержати багаж, розказавши, що в ньому є.
— Що було в тому чемодані?
— Папери.
— Які папери? Чемодан був не замкнений? Який він?
— Чемодан був не замкнений, а лише перев'язаний ремінцем… Невеликий, старенький, з коричневої фібри. Папери були в однакових сірих папках.
— Ви відкривали папки?