«Знайомі! — подумав Шель. — Власне, це не дивно». Не виходячи з своєї схованки, він чекав, що буде далі.
Грубер, мабуть, щось запитав, бо Кароліна похитала головою. Поліцейський кивнув кельнерові, що стояв неподалік. Той миттю підійшов, вислухав його, а потім відсунув заслону окремої кабіни. Грубер взяв Кароліну під руку.
Низький звук саксофона розітнув задимлене повітря. Акордеоніст пробіг пальцями по клавіатурі, ударник надав усьому ритм повільного вальса.
Шель підійшов до кельнера і замовив пляшку вермуту. Сказав принагідно, що жде знайому, і зайшов до кабіни, рядом з тією, де були Грубер та Кароліна. Взявши вино, присунувся ближче до тонкої стінки й почав пильно прислухатися.
— … танцювати? — почувся голос інспектора.
— Мабуть, ні. Я втомилася, та зрештою, мені й тут добре, — відказала Кароліна.
— Коли вам тут добре, то що мені казати? — зітхнув Грубер.
— Не перебільшуймо, інспекторе!
— Колись ми називали одне одного на ім'я… Кароліно?
— Справді, Вальтер.
— Як це чудово звучить у твоїх вустах: Вальтер! О, не дивися на годинника! Невже ти так поспішаєш до того полячка?
— Приємний хлопець.
— Е-е-е, дивний тип. Невідомо, чого він сюди приїхав. Вештається, винюхує, втручається не в своє діло, нарешті, домовляється і має нахабство не прийти.
— Ти розчарований?
— О, Кароліно!
— Може, шукає тебе в саду?
— Мав прийти о дев'ятій, — рішуче мовив Грубер. — Коли спізнився, то нехай собі шукає. Мені він не потрібен. Сподіваюся, тобі теж?
— Вчора видався такий галантний і романтичний!
— Цей фрукт — і романтизм? Мабуть, шукав пригоди. Знаємо таких.
— А ти, Вальтерку, чого шукаєш?
— Кароліно! Мої почуття до тебе глибокі й щирі. Я завжди вбачав у тобі ідеал жінки…
— О, ля, ля! Я вже мала докази тих щирих, глибоких почуттів.
— Для тебе я міг би зробити все! Я знаю, що ти нещаслива.
— Уже кілька місяців ти про мене й не згадував, звідки ж ця раптова дбайливість?
— За останній час багато що змінилось. У мене є певні плани, я покінчу з жалюгідним існуванням, що вів досі, і розпочну таке життя, про яке завжди мріяв.
— Ти хочеш пограбувати банк?
— Не жартуй, я цілком серйозно!
— Гаразд, гаразд, Вальтерку. Розкажи краще про свої плани, бо я лусну з цікавості.
— Незабаром я матиму солідну суму грошей і стану незалежний. Найближчим часом, певно, виїду з Гроссвізена.
— Вип'ємо за успіх!
— До повного щастя, — підхопив Грубер, — мені не вистачає лише, щоб ти…
— Вальтер! Я ж заміжня!
— Джонсон?.. Він так захопився своєю секретаркою, що, мабуть, не дуже шкодуватиме, коли ти покинеш його. Це не пусті слова, Кароліно. Твій чоловік вчащає до Ельзи надто часто!
— Ельзи? Цієї сухопарої фарбованої блондинки? Це… гидко! — її приємний голос раптом пролунав дуже гостро.
— Бачиш? — вів далі Грубер. — Як інспектор поліції я чимало знаю. Давно вже поговорив би з ним, але я певною мірою підвладний йому і не можу собі цього дозволити. Зраджувати таку жінку, як ти! — додав з пафосом. — Та не журись! Постараємося змінити цей прикрий стан речей. Випиймо за краще майбутнє!
Шель запалив сигарету. «Інспектор обрав наївну й банальну тактику», — подумав він, міркуючи про те, чи справді щось подібне могло бути. Не уявляв собі флегматичного Джонсона, який фліртує з своєю секретаркою. Але це не мало значення. Інспектор чудово знав, яку принаду начепити на гачок. Шель вмостився зручніше і завмер, дослухаючись. Справа почала набирати цікавого повороту.
— Кароліно! Ми обоє на невідповідних місцях, — правив своєї Грубер. — Ти живеш з людиною, якій до всього байдуже, а я сиджу на нікчемній державній платні. Животіємо в цьому поганенькому містечку. Але скоро Вальтер Грубер покаже, на що він здатний!
— Пауль і Ельза! — гнівно повторила Кароліна. — Може, розкажеш докладніше про свої плани?
— Це діла надзвичайно делікатні і… дуже секретні, — озвався він тихо.
— І, напевно, суперечать законові.
— О, ні. Закон стоїть осторонь. Це щось подібне до торговельної угоди, в якій я диктую умови.
— А коли ж стануться ті великі зміни в твоєму житті?
— Сьогодні я здобув усі матеріали для здійснення своїх намірів, але ще не виробив плану дії. Після цієї, самою долею влаштованої зустрічі все залежатиме від тебе.
— Чим я можу допомогти, Вальтерку?
— Їдьмо звідси негайно, розпочнімо разом нове життя!
— А Пауль? Мін уже якось попереджав тебе, пригадуєш? Цього разу може вчинити щось жахливе.
— О, до біса з ним! Утішиться в обіймах своєї Ельзи. — Грубер ятрив Кароліні серце.
— Облиш про цю повію!
— Маєш рацію, це неприємно… Їдьмо зі мною, Кароліно! Буду…
— А ти певен, що твої таємничі плани пощастить здійснити?
— Я ще ніколи не був ні в чому так глибоко впевнений. Готувався до цього давно. А сьогодні щасливий збіг обставин дав мені в руки всі козирі. До деякої міри завдячую в цьому нашому надто цікавому полякові.
— Йому?
— Еге ж, приїхав і почав совати носа не в свої справи. Накоїв чимало клопоту, з якого Вальтер Грубер скористався з максимальною користю для себе.
— Нічого не розумію.
Інспектор грубо зареготав.
— Це дуже заплутані речі, моя люба, — сказав з ноткою погорди в голосі. — З часом, коли я оповім тобі все, ти дивуватимешся, як вдало я зумів це зробити. Те, що сьогодні попало мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали… Але ти не відповіла на моє запитання.
— Шель не дурний, — недоречно вставила Кароліна.
«Спасибі», — подумав журналіст.
— Що він має спільного з нами?
— Чому він домовився і не прийшов? Щось тут не так.
— Може, з ним що сталося? — сказав Грубер і нещиро засміявся. — Я зовсім по дивувався б: там, на Сході, на дорогах лише підводи.
Якийсь час вони мовчали.
Шель глянув на годинника. Близько десятої. Джонсон, напевно, тривожиться за Кароліну, та й він, Шель, не прийшов, хоч і пообіцяв.
— Не думай про нього, — вмовляв Грубер. — З таким ми завжди зарадимо! Я наказав Земмінгеру стежити за кожним його кроком. Коли б він щось вчинив, я зразу ж знав би про це.
— Навіщо ти домовлявся з ним?
— Хотів дещо вивідати у нього та й гадав, що він мені знадобиться в цьому ділі. Але після зустрічі з тобою, Кароліно, це вже не має значення. Скажи тільки одне слово, скажи, що поїдеш зі мною.
— Треба подумати.
— Кароліно, і ти можеш жити з чоловіком, який щовечора повертається від коханки? Ти, жінка надзвичайної краси, жінка, що заслуговує абсолютної любові і обожнювання…
— Не захлинайся словами, мій любий, і не пий так багато.
— Важко знайти слова, які б тебе переконали…
— Послухай, Вальтерку, мені здається, що тут не місце звіряти секрети.
— Ходімо звідси, тільки скажи куди. У мене малувато часу, було б добре залишити Гроссвізен ще сьогодні, але я не поїду без тебе. Хочу, щоб ти повірила в щирість моїх…
Далі Шель не слухав балаканини вже п'януватого інспектора. Він дізнався більше, ніж міг сподіватися. Чемодан у Грубера! Треба діяти швидко. Загасив сигарету, допив решту вина. Виходячи, кивнув кельнерові.
— Скільки?
Кельнер вивів на маленькій картці кілька цифр:
— Чотири п'ятдесят.
Шель дав йому п'ять марок і швидко вийшов з ресторану.
Поблизу стояло двоє таксі. Шель відчинив дверцята і, сідаючи, сказав шоферові:
— За кілька хвилин виїде звідси чорний «оппель». Ми поїдемо за ним.
— Що? Ви, може, з поліції? — водій скривився. — Я не хочу мати нічого спільного з такими справами. Візьміть собі іншу машину.
— Я не з поліції! Справа цілком приватна, даю вам слово!
— Хто ви такий? — шофер критично оглянув Шеля.
— Це не мас ніякого значення! Слово честі… — Шель замовк — до стоянки прямували Грубер і Кароліна.