— Прибираючи барак доктора Шурікке, я не раз бачив стільці з держаками для голови, рук і ніг, — згадав Джонсон. — Бачив різні предмети та інструменти, але не замислювався тоді, навіщо вони. Досить було інших турбот.
Шель кивнув головою.
— Тепер усе це ясно, — вів далі американець. — Перед нами — плоди дослідів пана доктора, дослідів, під час яких, — він стверджує це власним підписом, — позбавлено життя щонайменше кілька десятків чоловік. — Джонсон заходився складати папки в чемодан.
— Маєш рацію, Пауль. Я починаю розуміти, як воно сталося. Цей чемодан ми в багажі привезли з табору до вілли крайсляйтера. Доктор Шурікке не хотів нищити такого цінного для нього матеріалу. Важко тільки сказати, як усе це дістав Леон, — може, вигріб чемодан з-під руїн. Але одно певно: здобувши ці папери, Леон відчув себе в небезпеці.
— Знову теорії! — вигукнув Джонсон. — Адже він міг прийти до мене.
— Очевидно, був переляканий і не знав, що робити. Безперечно, він хворів на манію переслідування і скрізь бачив лише ворогів. А втім, не хочу заперечувати його здогадів. Грубер, представник влади, знав про цей чемодан і при першій же нагоді привласнив його замість того, щоб передати до слідства… Але хтось інший зацікавився цим чемоданом куди більше, ніж інспектор. Я не можу ще збагнути причин Леонової смерті. Передчуваючи небезпеку, він звірив таємницю Лютце, людині, яку вважав своїм приятелем. Хто з них придумав однести чемодан у камеру схову, мабуть, з часом дізнаємося. Не думаю, щоб пригода з Лютце була випадковою. Можливо, його хотіли тільки налякати, що, зрештою, вдалося чудово. Яку роль відіграв у цьому Грубер…
Джонсон, глянув убік.
— Можеш запитати його, — сказав.
Інспектор стежив за ними з-під опухлих, примружених очей. Побачивши чемодан на столі і почувши слова Шеля, він догадався, що сталося.
Шель зиркнув на Кароліну. Вона одвернулася до вікна і стояла мовчки, здавалося, зовсім не слухаючи їхньої розмови.
Джонсон присунув стілець ближче до тахти.
— Кажи, Вальтер, усе, що знаєш про цей чемодан.
Інспектор облизав опухлі губи.
— Він у вас, — пробубонів хрипко. — Нема сенсу вишукувати нові проблеми.
— Справа дуже складна, — втрутився Шель, — щоб лишати її на самоплив. У Джонсона і в мене чимало запитань, на які ми хочемо мати відповідь.
Грубер скривився.
— Я поки що інспектор поліції. Слідство проведу так, як вважатиму за потрібне, — сказав він, намагаючись говорити якомога авторитетніше.
— Дурниці! — Джонсон підвівся з стільця. — Нахабна поведінка щодо Кароліни й мене — це справа приватна, але спроба привласнити собі чемодан — злочин, вчинений офіцером поліції. Слідством у цій справі займеться прокуратура. Інспектором поліції ви будете лічені години, ручаюсь.
Грубер неспокійно поворухнувся:
— Невже ми не можемо порозумітися? У кожного бувають помилки. Не сталося нічого такого, чого не можна було б владнати.
Шель помітив, що Кароліна помалу обертається. Відчув зневагу до інспектора.
Джонсон якусь мить роздумував.
— Грубер, що ви знаєте про Леона Траубе? — спитав він.
Той потер підбите око.
— П'ять днів тому прив'язав до віконної рами мотузку, всунув голову в петлю і стрибнув униз.
— Це й ми знаємо. А от мій приятель твердить, що Траубе наклав на себе руки за дуже підозрілих обставин.
— Але ж факти… факти очевидні! — здивування Грубера видавалося щирим. — Земмінгер допитував хазяйку, фрау Гекль, я читав рапорти. Самогубець був невиліковно хворий. Не бачу…
— Гаразд, облишмо Траубе. Що сталося з Лютце?
— Попав під машину і лежить у лікарні. Земмінгер розмовляв з ним перед обідом. Немає сумніву, що йдеться про звичайнісінький нещасливий випадок.
— Попав? — запитав Шель скептично.
— Це все, що я знаю.
— Бачиш, Джоне? — сказав американець. І порадив: — Пропоную відкласти розмову до завтра. Так ми нічого від нього не дізнаємося. Мій шеф, прокурор, має більші здібності в цьому. А втім, — кивнув головою на інспектора, — може, він і правду каже.
— Звідки у вас чемодан? — спитав Шель, не звертаючи уваги на слова приятеля.
Грубер обурився.
— З якої рації цей полячок допитує мене? — крикнув гнівно.
Джонсон став перед ним і стиснув кулаки.
— Говори!
Презирлива гримаса викривила рот Грубера.
— Я наказав одержати його на вокзалі.
— Кому? — наполягав Шель.
— Одному з моїх людей.
— Звідки він знав, що в чемодані?
— Я сказав.
— А ви звідки знали? — Шель також підвівся і схилився над Грубером.
— Мені сказав…
— Хто? Хто, псякрев?
— Не знаю. — Грубер безпорадно знизав плечима. Побачивши недовірливі й грізні обличчя, він квапливо додав: — Справді не знаю. Сьогодні вранці у мене відбулася дивна телефонна розмова. Хтось запитав, чи не хочу я заробити тисячу марок. Спочатку я думав, що з мене глузують, і хотів покласти трубку, але незнайомець мовив: «Покличте чергового і спитайте, чи не передали йому листа на ваше ім'я. Якщо лист уже є, візьміть його — в конверті 250 марок». Справді все так і було. Я взяв трубку і повідомив, що гроші є. Тоді незнайомий сказав: «Мене цікавить одна річ, дуже важлива особисто для мене. Ви згодні допомогти?» Я відказав, що це залежить од суті пропозиції. «Добре, — згодився той. — У Лютце є чемодан із старими науковими документами. Ці речі не його, Лютце здобув їх хитрістю, я хотів би, щоб ви якось забрали цей чемодан і сховали, доки я не надішлю когось по нього». Подумавши трохи, я згодився, і невідомий описав мені чемодан, розказав, що там є. «У двадцяти чотирьох сірих папках зберігаються папери — наукові дослідження в галузі психофізіології. Коли все буде зроблено, ви негайно одержите ще 750 марок». — Інспектор витер губи рукою.
— Що далі? — спитав Шель.
— За кілька хвилин після цієї розмови один з моїх підлеглих повідомив, що описаний чемодан справді лежить у камері схову на вокзалі. Я наказав забрати його звідти. Саме тоді подзвонили з прокуратури. Я знав, що мушу вдатися до якихось хитрощів, щоб не віддати чемодан і одержати обіцяні гроші. Розіграв невеличку комедію… От і все.
Шель мовчки дивився на інспектора. Чи можна йому вірити? Несподівана красномовність насторожила журналіста. Спершу треба було силою витягати кожне слово, тепер він, не задумуючись, виклав усю історію. Те, що німець сказав, видавалося б логічним, коли б не деякі неточності. Проте важко знайти зачіпку і довести суперечливість у його словах, коли знаєш дуже мало фактів. Зате підтвердилось інше: є людина, зацікавлена у цих паперах. А це надзвичайно важливо.
Шель глянув на Грубера. Чому він не оддав документів? Чому хотів виїхати з Гроссвізена? Журналіст відновив у пам'яті розмову, підслухану в «Червоній шапочці».
— Що ти думаєш про все це, Пауль?
— Ви відкривали чемодан? — спитав Грубера американець.
— Я перевірив тільки, чи є папки. Але не заглядав до них. Зрештою, я й не розуміюся на цих справах…
— Спитай, Пауль, чому він хотів виїхати з Гроссвізена, — втрутився Шель.
Грубер сів.
— Що за вигадка? — обурився інспектор.
— Кароліна могла б підтвердити мої слова…
Джонсон обернувся до дружини. Та глянула на Шеля.
— Я не знаю, що ви маєте на увазі і хто вам про це сказав, — озвалася вона тихенько.
— Ясна річ, — пробубонів Шель. Він розумів, що Кароліна старається уникнути неприємностей. Відчуваючи на собі запитливий погляд Джонсона, журналіст зауважив: — Не варто над цим сушити голову, у нас є важливіші справи. Як і коли невідомий мав намір зв'язатися з вами?
— Я ж казав: хотів, щоб чемодан був у мене доти, поки він когось надішле по нього.
— Але так і не надіслав?
— Не знаю, я не заходив у комісаріат.
— Чому?
— У мене були інші плани.
— Які? — допитувався Шель.
Грубер стиснув губи. Журналіст подивився на Джонсона. Той підвівся.