Поліцейський, що вартував на вокзалі, перервав свою розмову з касиром і глянув на пасажирів, які прямували до виходу. Раптом погляд його спинився на Шелі, що спускався сходинками вагона. Пильно придивився до нього: карі очі, вилицюватий, од правого кутка рота до самісінького носа шрам — це він! Одяг і чемодан виказували нетутешнього. Поліцейський кинувся до кімнати чергового. Зняв трубку телефону і набрав номер.
— Говорить Меррік. Чоловік, про приїзд якого я мав повідомити, дві хвилини тому вийшов із ганноверського поїзда.
— Справді? Як він одягнутий? — почулося в трубці.
— Спортивний костюм з коричневого твіду, біла сорочка, смугаста краватка, коричневі туфлі. Багаж? Жовтавий шкіряний чемодан.
— Гаразд, це все?
— Усе.
— Спасибі.
Поліцейський Меррік поклав трубку і повернувся на перон, задоволений, що виконав свій обов'язок.
Шель оддав біля бар'єра квиток і вийшов з вокзалу. Він не квапився. Якщо Траубе працює, то не вийде з дому до сьомої. Шель мружив очі від різкого сонячного проміння, роздивлявся довкола, намагаючись упізнати хоч якісь знайомі деталі — адже він був тут п'ятнадцять років тому. Дивлячись на тихі одноповерхові будиночки, Шель подумав, що місто було тоді більше й жвавіше, хоч це могло йому тільки так видаватися.
Обминаючи робітників, які поспішали на роботу, він з легкою неприязню слухав мову, що збуджувала прикрі спогади. Велика дошка, заліплена кольоровими афішами, привернула його увагу. Зупинився. Міський театр показував «Die Rauber» Schillera»[9]. Реклами: «OVOMALTINE FOR DEIN KIND — FOR DICH! DIE BESTE ZIGARETTE ERNTE 23»![10] На всю широчінь дошки тягнувся напис: «MACH MAL PAUSE, TRINK COCA-COLA!»[11] Оголошення з емблемою Залізного Хреста закликало колишніх учасників східної кампанії на загальні збори. «Mit Auszeichnungen»[12], — наказувала об'ява.
З бічної вулички пахло кавою. Червоні літери запрошували до «Joe's Milch Bar»[13]. Шель, зайшов, сів біля маленького круглого столика і замовив сніданок.
Приміщення було чисте. Вздовж стіни стояли два автомати. Один продавав цигарки, другий програвав пластинки з записами популярних бойовиків.
Кельнерка принесла каву, булки, масло. Шель їв і думав про зустріч з Леоном. Враження, яке справив на нього Гроссвізен, трохи розвіяло песимістичні роздуми, викликані дивним листом. Леон, певний, що люди — погані, мав схильність перебільшувати негативні риси кожного явища.
Журналіст поснідав, розплатився і, розпитавши про дорогу до Ейхенштрасе, де жив Траубе, вийшов.
За десять хвилин він спинився перед двоповерховим, сірим од часу домом. Криві потріскані сходинки вели до критої бляшаним дашком брами. Шель натиснув кнопку дзвінка. У глибині будинку почув приглушене шарудіння, а за хвилину — кроки в коридорі. Зсередини крутнули ключ у замку, і на порозі з'явилася жінка років під шістдесят. Мишиного кольору волосся було сколоте на потилиці. Зморшки на обличчі у неї, здавалося, наповнені брудом і курявою.
Шель вклонився:
— Добридень! Перепрошую за такий ранній візит, але мені хотілося б побачити пана Траубе, поки він ще не пішов нікуди.
Стара сперлася рукою на одвірок і глянула на прибулого зацікавлено, ніби зважувала в думках слова відповіді. Не міняючи пози, відказала:
— Траубе? Його вже тут нема.
— Він переїхав?
Відповідь була зовсім несподіваною:
— Ні, помер.
У першу мить Шель не знав, що сказати. Жінка стежила за ним вичікуючи.
— Адже… але ж… він писав мені, — почав спантеличений Шель. — Просив приїхати до нього, чекав на мене…
Стара мовчки знизала плечима. Внизу, в коридорі, хтось мугикав «Кримінальне танго».
— Коли це сталося?
— Три дні тому. Поховали вчора. Ви його родич?
Шель завагався.
— Ні. Ми були добрими знайомими.
— Ви не німець? — допитувалася жінка, оглядаючи його одяг і позираючи на чемодан.
— Я приїхав з Польщі.
— Ага. І вас пустили?
— Як бачите.
Запала хвилина турботливого мовчання. Стара жінка, певно, чекала, що Шель піде собі.
— Чи не могли б ви сказати мені, як це сталось? Я одержав листа від нього… Знаєте, він ждав мене… — повторював Шель, вражений несподіваною звісткою.
Вона ще раз обвела його пильним поглядом і, відступивши, промимрила:
— Ну то заходьте. Я не можу тут стояти, бо лишила молоко на плиті.
Шель мовчки пішов за господинею. Жінка ввела його в кухню, звідки нудотно пахло підгорілою капустою. Тут панував надзвичайний гармидер. На столі височіли гори немитого посуду, навколо плям і залишків їжі було повно мух, гладкий кіт вилизував горщики, що стояли під раковиною.
— Сідайте, будь ласка, — запросила жінка, підходячи до газової плити.
Шель озирнувся. На стільцях валявся одяг. Відставивши чемоданчик, поляк зняв з одного стільця брудні черевики і сів.
— Що б ви хотіли про нього знати?
— Якомога більше. Бачите, фрау…
— Гекль.
Шель вклонився:
— Моє прізвище Шель.
— Гм, — буркнула жінка.
— Я знав Леона Траубе ще з часів війни. Ми разом були в концентраційному таборі у Вольфсбруку. Коли прийшли союзники, я повернувся до Польщі, а Леон лишився тут. Ми листувалися, він знав, що я приїду…
— Ага, — взялася в боки жінка і, опускаючи очі, з удаваним смутком мовила: — Траубе повісився.
— Що?!
— Ви ж чуєте, повісився. На гаку від занавісок. — Фрау Гекль вимкнула газ під горнятком, що стояло на горілці. — А знаєте, перед тим я бачила тривожний сон. Мені снилося, що випали зуби — це неодмінно віщує клопіт! Сни завжди збуваються! Вранці, підмітаючи сходи на другому поверсі, я побачила, що двері в його кімнату прочинені. Постукала, але ніхто не озвався: я ввійшла і… — жінка скривилася, — побачила його. Це було жахливо. Вирячені очі, з відкритого рота стирчить фіолетовий язик. Ой леле! До смерті не забуду! Потім наскочила поліція… Вчора бідолаху поховали. На кладовище прийшло всього кілька чоловік. Родичів у нього не було, мати померла зразу ж після війни, — розповідала вона зворушено.
У Шеля було таке враження, ніби він дивиться на екран і бачить фільм, у якому всі кадри невиразні, розпливчасті. Не міг збагнути суті цієї звістки: Леон — і самогубство! Як це зрозуміти? Правда, з неймовірною подією можна було пов'язати неясні слова Леонового листа. Тут, безумовно, сталася якась трагедія, а він, Шель, приїхав занадто пізно…
— Я не думала, — вела далі фрау Гекль, скориставшися з мовчанки гостя, — що такий спокійний і ввічливий квартирант може бути таким жорстоким. Уявіть, скільки клопоту він завдав мені і скільки це мені коштувало здоров'я! Я вдова й ледве зводжу кінці з кінцями, а це надовго може зіпсувати репутацію. Я розумію, що він був хворий і нещасний, але ж вішатися, та ще в моєму домі…
— Леон хворів?
— Хіба ви не знаєте? Три роки хворів на сухоти. Бідолаха намучився страшенно! — Жінка витерла краєм фартуха вдавану сльозу. — Лікарі не покладали на нього великих надій, але так покінчити з собою — це щось ненормальне. Він жив тут п'ятнадцять років, мав би якось зважити на репутацію самотньої жінки.
Рудий кіт, вилизавши горщики, неквапливо підійшов до Шеля і почав тертися об його ноги. Той мимохіть погладив кота. Звістка про Леонову хворобу була зовсім несподівана. Невиліковна хвороба могла зрештою довести до трагічного кроку, але як пояснити тривожний лист і те, що Траубе, знаючи про його приїзд…
— Леон працював? — спитав Шель, перебиваючи однотонну зливу слів господині.
— Останнім часом ні. Колись працював у податковому відділі міського управління, потім жив на допомогу хворим. Два місяці майже не виходив із своєї кімнати. Пан Траубе був приємним і спокійним квартирантом…
— Хтось доглядав його? Були у нього приятелі чи знайомі?