— Шкода, що ми не можемо після п'ятнадцяти років організувати зустріч усієї трійки, — сказав Шель, наводячи розмову на бажану тему.
Джонсон, хоч як вдавав неуважного, раптом глянув на співбесідника:
— На жаль, Джон, це неможливо. Не знаю, чи ти чув, Леона вчора поховали.
— Так, я був на Ейхенштрасе, розмовляв з хазяйкою, пані Гекль.
— І знаєш, як це сталося?..
Шель підвів голову. Граючись кухлем, сказав:
— Я листувався з Леоном.
— Справді? Він ніколи не згадував про тебе, був дуже скритний. Що ж він писав?
— Останцю звістку я мав від нього два місяці тому.
Шель вийняв листа. Подаючи його Джонсону через стіл, завважив:
— Прочитай і скажи, що ти про це думаєш.
Кельнерка, огрядна блондинка з веселими очима, підійшла до столика.
— Панове бажають ще пива?
— Як ти, Джон?
— Будь ласка.
— Принеси нам два світлих, Трудо, — попросив Джонсон.
Кельнерка одійшла, і він заходився читати листа. Закінчивши читання, недовірливо похитав головою.
— Фантастично! Бідний Леон!
— Як розуміти цей лист, Пауль? — спитав Шель, зацікавлено дивлячись на нього.
— Сподіваюся, це не єдина причина твого приїзду в Гроссвізен?
— Ні, але це значною мірою впливає на мій задум. Адже слова листа звучать як драматичне прохання про допомогу.
— Схоже. Можна мені прямо розповісти всю правду?
— Звичайно.
— Леон Траубе в останній період свого життя був психічно хворою людиною. Факт прикрий, одначе правдивий.
— Що? Як це сталося?
Білява кельнерка принесла запотілі кухлі пива. Поставила їх на картонні кружки і відійшла, погойдуючи боками. Друзі знову запалили.
— Леон був серйозно хворий, — говорив Джонсон. — Очевидно, він помер би що до кіпця року. Сухоти були тільки однією з багатьох причин психічної кризи Леона.
— Дивно, чому Леон ніколи в своїх листах не згадував про хворобу.
— Він був дуже скритний і недовірливий. Після війни ми перестали зустрічатись; я проводив час у зовсім іншому товаристві, він намагався знайти якусь мету в житті. Не думаю, щоб йому це пощастило. З роками Леона охопила особлива депресія, він одвернувся від світу і замкнувся в собі. Коли у нього виявили сухоти, остаточно скис. Дізнавшись про його скрутне становище, я одразу запропонував матеріальну допомогу. Спершу він одмовлявся, потім приймав її зовсім байдуже, мов якусь данину.
— Як ти пояснюєш його дивний лист, Пауль?
— На мою думку, де плід хворої фантазії. Уже півроку, як Леон долучився до якоїсь, на його думку, страшної таємниці. Вбачав довкола себе ворогів. Тобто хворів на манію переслідування. Боровся з привидами, нарешті піддався їм, втратив рештки здорового глузду і вчинив самогубство.
Шель слухав уважно. Висновки Джонсона мотивували дивний хід подій і розвіювали його сумніви.
— Гаразд, — сказав Шель, — але чи не можеш ти пояснити, що примусило Леона написати такого листа?
— Не знаю. Останнім часом він не був одвертий. Патякав про якісь «темні сили», що оточують його, проте дуже важко повторити ті похмурі монологи. Зрештою, Леон помер. Коли він і напав на слід якоїсь таємниці, то тепер ми вже не дізнаємось, про що йшлося.
— Ото ж то й є, помер! — пробурмотів Шель з невиправданою перекірливістю. — Мене цікавить, одначе, як він пояснив би свого листа, коли б жив.
— Можливо, його дух прийде опівночі до тебе і розкриє секрети! — пожартував американець.
— Слухай, Пауль, не подумай, що я дріб'язковий, але як пояснити, що Леон покінчив самогубством, знаючи про мій приїзд? Адже він ждав мене.
— Не вимагай од мене, щоб я розумів поведінку психічно хворої людини. Такі індивіди в афекті діють всупереч будь-яким принципам логіки.
— Нехай так. Але ж Леон вислав два листи, і один з них не дійшов. Чи це не примушує замислитися?
— Ми не знаємо, чи він справді вислав два. Міг тільки так написати, щоб надати своїм словам більшої ваги. Зваж: сто марок були для нього великою сумою, двісті — майже недосяжною. Я певен, що він вислав лише той лист, якого ти одержав.
— Можливо, — погодився Шель трохи скептично. — Лишається ще тільки одне питання.
— Слухаю.
— Після розмови з фрау Гекль я надумав на час перебування в Гроссвізені оселитися в Леоновій кімнаті. Хазяйка твердить, що вранці, після смерті Леона, двері в його кімнату були прочинені. Правда… там зіпсований замок, — зачиняючи двері, їх треба сильно притиснути… — почавши про це, Шель збагнув, які заплутані і безпідставні його сумніви. Жалкував, що взагалі згадав про них. — А втім, це не істотно, — сказав. — Бідний Леон! Сподіваюся, його лікували?