— Коли б ви покликали таксі, я б одвіз його додому, — відказав Шель.
— Ви, мабуть, нетутешній? Пробачте, — додала вона швиденько. — Це не моя справа. Його всі знають як гіркого п'яницю.
— Я чув про це, але все одно буде краще, коли він повернеться додому.
— Добре, спробую перехопити таксі, — погодилася корчмарка виходячи.
Приступ гикавки минав. Важко дихаючи, Лютце намагався щось сказати, але з горла вихоплювалися лише невиразні звуки. Журналіст нетерпляче поглядав на двері.
— Прошу, таксі чекає! — гукнула корчмарка.
Розплатившись, Шель допоміг п'яному підвестися і, скоріше тягнучи його, ніж ведучи, вийшов з трактиру. Шофер таксі пильно глянув на пасажирів і неохоче відчинив дверцята.
— Сподіваюся, він не забруднить машини?
— Я заплачу за все, — заспокоїв його Шель, впихаючи Лютце на заднє сидіння.
Їхали недовго. Лютце поводився спокійно, лише на поворотах безсило сповзав убік. Коли машина спинилася, Шель розплатився, дав водієві чайові і потягнув обважнілого п'яницю до темних дверей бункера. Лютце вже не стояв на ногах. Шель поклав його на нари, потім запалив сірника і, помітивши свічку, що стояла на ящику, засвітив її. Глянув на Лютце. Той лежав, заплющивши очі, дихаючи важко, але розмірено.
— Лютце!
Очманілий чоловік не озивався.
— Лютце! Прокинься, холера! — гукнув Шель, трясучи його за плече.
Важкі повіки Лютце поволі піднялися.
— Що таке?
— Це я, Шель, друг Леона.
— Бідний Леон! — промимрив той.
— Що сталося з Леоном? — Шель голосно акцентував кожний склад. Бетонне склепіння відлунювало уривки слів.
Лютце відказав лише за хвилину:
— Замордували його!
— Хто, Лютце? Хто?
— Вони. — Рука непевно піднялася, вказуючи пальцем кудись у глиб сховища. — Та Леон їх обдурив, ха-ха-ха!
Стіни завторили божевільним реготом.
— Леон був… був… — Обличчя алкоголіка раптом стало блідо-жовте, розширені від жаху очі дивилися на щось біля входу.
Шель здригнувся. Рвучко обернувся — світлий квадрат входу був порожній.
— Щодо… — відкинувся Лютце назад. З його грудей вихопився схожий на скавучання стогін, який перейшов у протягле, нелюдське виття. Лютце почав качатися на нарах, скоцюрблені пальці шарпали ковдру, одяг, ноги конвульсивно сіпалися, ніби в якомусь страшному танці. Полум'я свічки неспокійно затремтіло.
Шель якусь мить виряченими очима дивився на цю сцену, потім, отямившись, безпорадно відступив на крок. Лютце корчився немовби від страшенного болю. Стиснуті кулаки молотили повітря, викривлений рот запінився. Сині, тремтячі губи почали складати невиразні фрази:
— На поміч… Великий боже… Жахливі волохаті павуки… Скрізь павуки… О боже!
Потім усе перейшло в незрозуміле белькотіння, і знову — жахливий крик.
Шель з відразою дивився на розтерзану людську подобу. Огидне видовище викликало в ньому водночас і презирство, і жалість.
Пароксизм минув раптово. Скиглячи, Лютце безсило лежав на нарах, скоцюрблений, важко дихаючи, тремтячи всім тілом. Шель підійшов до хворого і поклав долоню йому на чоло. На спітнілих скронях прискорено тіпався пульс. Лютце образливо вилаявся і відіпхнув його руку.
Несподівано п'яниця сів і, дивлячись туманними очима кудись у далечінь, знову почав белькотіти уривками:
— Дайте мені спокій… Не буду… — Він глибоко зітхнув, а потім завів гнусаво: — Упокой, господи, його душу… Не журись, не знайдуть, — потішав за мить не знати кого. Зрештою виплюнув із себе потік грубої лайки і впав на нари.
Шель якусь хвилину ще спостерігав хворого. Припускаючи, що Лютце залишиться щонайменше кілька годин у стані глибокого запаморочення, підійшов до столу, вийняв з кишені записну книжку, видер аркушик і написав:
«Пане Лютце! Мушу неодмінно поговорити з вами! Я мешкаю на Ейхенштрасе в Леоновій кімнаті. Прийду сюди завтра вранці близько дев'ятої. Будь ласка, почекайте на мене. Ян Шель».
Він поклав записку біля свічки, погасив світло і вийшов з понурого сховища.
Повертаючись до міста, Шель намагався зв'язати докупи минулі події. Джонсон твердив, нібито Леон збожеволів. Лютце, хронічний алкоголік, не та людина, слова чи п'яні бредні якої можна брати серйозно. Що ж ховалося за цим усім? Як, де і від кого можна взнати правду? Він не знав у місті нікого, крім Джонсона, але той ставився майже скептично до його сумнівів та припущень.
Шель вийшов на одну з центральних вулиць міста, роздумуючи, як згаяти вільний час. Біля зеленого скверика, зупинився і, дивлячись на мідний пам'ятник Гете, згадав ще одну людину, яка могла б щось розповісти про Леона — лікар, доктор Менке.