— Пане Шель! — різко перебив його лікар. — Я охоче говоритиму з вами про обставини, які передували чи сприяли смерті вашого приятеля, проте не почуваю себе компетентним вести дискусію з приводу поглядів чи вірувань незнайомих мені людей.
Здивований тоном лікаря, журналіст підвів голову:
— Докторе Менке, ваші пояснення були точні, зрозумілі і переконливі. Однак мені здається, що за трагедією Леона Траубе криються якісь нез'ясоваиі обставини, що перебувають у прямому зв'язку з його смертю. Досі я, на жаль, не зумів знайти факти, які б підтвердили мої підозри.
— Інтуїція? — сарказм лікаря був очевидний.
— Шосте почуття, — відповів Шель серйозно, дивлячись на Менке.
— Необхідне для вашої професії. Чим можу служити вам ще?
Повільно підводячись з стільця, Шель раптово спитав
— Траубе не згадував про папери?
Вираз обличчя лікаря змінився, повіки на мить прикрили нерухомі зіниці.
— Про які папери? — лікар нетерпляче зморщив лоба.
— Документи, акти?
Менке вп'явся поглядом в обличчя поляка.
— Авжеж, казав не тільки про папери, а й про кошмари, що його лякають, про полум'я, яке палить душу, про гномів, про привиди і темні сили, що чатують на його життя, — говорячи, лікар підвівся, обійшов письмовий стіл і спинився перед Шелем. — Боюсь, що я не задовольнив вашої цікавості?
— Навпаки, пане докторе, розмова з вами була надзвичайно повчальною. Дуже вам вдячний за те, що ви присвятили мені стільки цінного часу і пояснили мені таємниці медицини.
Вони подали один одному руки. Йдучи до дверей, Шель обернувся:
— О котрій годині помер Траубе?
Відповідь пролунала негайно:
— Між дванадцятою і першою ночі.
— Дякую, до побачення!
Виходячи з кімнати, журналіст відчував на собі погляд блідих, холодних очей. Він аж здригнувся…
Коли Шель натиснув кнопку дзвінка під табличкою з прізвищем, сонце вже сідало за дахи будинків. Заграва надвечір'я затопила безхмарне небо.
— Нарешті! — вигукнув Джонсон, подаючи гостеві обидві руки. — Я вже бідкався, чи не забув ти адреси. Прошу, заходь.
Кімната, до якої Джонсон ввів Шеля, була вмебльована не дуже вимогливо, хоч окремі предмети безсумнівно були цінні. Біля короткого рояля примостилася шафка з хрусталем, сріблом, статуетками з дрезденської порцеляни, за нею — стояк з кактусами. Круг низького столу тулилися обтягнуті коричневою шкірою крісла. Уздовж одної стіни — низькі полиці, заставлені книжками, судячи з обкладинок, переважно сенсаційно-детективними. В кутку кімнати виблискував екран телевізора. Над роялем висіла двометрова картина, на якій було намальовано скелясте підгір'я з величезним замком на тлі похмурого неба.
— Почувай себе як дома, Джон. Сідай. Кароліна скоро прийде, вона була в місті і десь там чепуриться. Може, скинеш піджак? У нас досить тепло… Ні? — Він підсунув сигарети й подав сірники. — Розказуй, як ти згаяв час пополудні? Сподіваюся, не нудьгував?
— Ні, навіть цікаво, але про це пізніше. Скажи, як у тебе скінчилося в суді?
— Е, так собі. Під кінець дійшло до короткої словесної сутички з адвокатом, ми сперечалися доти, поки суддя не відклав справу. Я повернувся додому раніше, ніж думав.
Джонсон глянув на двері. Веселу міну змінила холодна посмішка.
— А от і Кароліна, — сказав він.
Шель підвівся.
Дружина Джонсона була надзвичайно вродлива. Під блідо-зеленою вовняною сукнею вимальовувався гнучкий стан, чудові стрункі ноги. Густі чорні кучері надавали її витонченому личку ще більшої чарівності, сині очі яскріли веселістю.
— Ян Шель, з Польщі, — Кароліна, моя дружина, — познайомив їх Джонсон.
Усміхаючись, Кароліна подала маленьку руку. Шель згадав турботи Джонсона і визнав у думці, що врода цієї жінки безперечно має привертати увагу чоловіків. Коли всі сіли, Джонсон сказав:
— Сподіваюся, ми щось вип'ємо перед вечерею? Кароліно, шеррі, правда? А ти, Джоне?
— Байдуже, Пауль, аби холодненьке.
— Гаразд, — виходячи, Джонсон увімкнув телевізор.
Зручніше вмощуючись, Кароліна поклала ногу на ногу.
— Ви давно знайомі? — спитала.
— Давненько. Ми зустрілися за обставин, які надали нашому знайомству особливого значення.
— Пауль згадував про це, — сказала вона, зацікавлено дивлячись на Шеля. — Ви приїхали з Польщі?
— Я поляк.
— Німці не дуже симпатизують вам.
— Я думав, що ви… — боячись бути нетактовним, він замовк на півслові.
— Німкеня? О, ні! Я народилася й виховувалась у Швейцарії.
Джонсон приніс тацю з наповненими чарками. Мовчки поставив її на столику і заходився настроювати телевізор.