— Цікаво, чи ти пізнав Гроссвізен? — спитав він, регулюючи зображення. — Місто розрослося, там, де були руїни, тепер знову стоять будинки, споруджено чимало нових.
— Я уявляв собі, що тут просторіше. Мені хотілося б, якщо дозволить час, оглянути місце, до був наш підвал. Чи, може, цю територію забудовано?
— Ні, там парк. Жоден з колишніх власників не об'явився, і земля перейшла у власність держави.
На екрані телевізора з'явився оркестр: грали увертюру до «Каліфа з Багдада». Джонсон повернувся до столу.
— Вип'ємо! — запропонував він. — Пляшка охолоджувалася три години.
Підняли чарки. Джонсон подав шкатулочку з сигаретами.
— Оті ліворуч — американські, праворуч — англійські.
Запаливши сигарету, Шель спитав Кароліну:
— Дозвольте нам вернутися на хвилинку до минулого? Є кілька питань, яких ми не встигли до кінця обміркувати сьогодні вранці.
— Охоче послухаю вас, але з умовою, що згодом ми поговоримо про справи приємніші, — відказала вона.
— В уяві Кароліни, — вставив Джонсон, — далеке минуле зв'язане з бомбами, трупами і кров'ю.
— Фе, противний, — скривилася Кароліна.
— Обіцяю скоротити розмову про воєнні переживання до мінімуму, — хутенько запевнив Шель. — Зрештою, це не таке вже істотне. Я приїхав до Гроссвізена в зовсім іншій справі. Бачите, нас тоді було троє…
— Кароліна не знала Леона, — зауважив Джонсон.
— А шкода? — звернулася вона до Шеля.
— Не думаю. Він був досить похмурий тип.
— Ох! — заклала руки за голову Кароліна.
— Пауль, — почав Шель, — а після мого від'їзду з Гроссвізена не сталося нічого такого, що мало якийсь зв'язок з підвалом?
— Не розумію твого запитання. Що ж могло статися?
— Коли ми вибралися звідти, обвалилася стеля, засипавши ґанок і вхід. Невже й досі ніхто не пробував витягти з підвалу скрині, чемодани та інші речі?
Джонсон задумався.
— Справді, якісь невідомі пробралися через руїни і зруйнували частину підвалу. А вже значно пізніше був наказ обшукати все, забрати цінні речі, а також… — він кинув погляд на дружину, — ідентифікувати трупи. Після того руїни зрівняли з землею.
— А ти ніколи не цікавився, що було в тих скринях і чемоданах, які ми тоді транспортували?
— Джон! Сподіваюся, ти не підозрюєш мене в тому, що я ходив з киркою й лопатою, аби дістати з руїн якісь там консервні банки з тушонкою?.. Бо що ж могло бути у тих ящиках, як не вкрадені з табору продукти? Натомість я скажу тобі цікаву річ, про яку дізнався оце недавно зовсім випадково. В'язнів, які транспортували скрині, після повернення до табору мали знищити, розумієш?
— Чому?
— Не здогадуєшся? Брати Шурікке готували собі безпечне й затишне гніздечко і тому не хотіли ризикувати.
— А конвой?
— То були довірені есесівці. А втім, невідомо, яка б доля їх спіткала. Подумай, чоловіче, як нам пощастило ході! Коли б не та влучна, кинута у слушний момент бомба…
— Ти був би ще одною «жертвою кривавої війни», — закінчила Кароліна, стримуючи позіхання.
Шель непевно всміхнувся.
— А ви? — спитав. — Що ви робили в той час?
— Вас це справді цікавить? Ходила до п'ятого класу початкової школи в Урі.
— Важко уявити вас дівчинкою з кісками, що біжить до школи з ранцем, у якому торохтить пенал. Але повернімося до наших спогадів.
Кароліна скривилась і почала уважно розглядати замок на неприступних скелях.
— Що сталося з братами Шурікке? — спитав Шель.
— Виїхали до Іспанії. У них був, як виявилося, значний рахунок в одному з мадрідських банків.
— Передбачливі.
— Так, крайсляйтера Шурікке вже немає в живих, два роки тому помер у Барселоні від інфаркту. Його брат тішиться спокійною старістю. На жаль, нічим його звідти витягти. Нищимо тих негідників, де тільки можемо, проте ще багато уникнуло кари.
— Отже, у підвалі не було ніякої похмурої таємниці, лише запаси консервів?
— Наскільки мені відомо. Чому ти питаєш?
— У мене була сьогодні цікава, швидше — неприємна зустріч з якимсь Лютце.
— Ганьба Гроссвізена, — сказала Кароліна. — Випиймо за його здоров'я! — Вона підвелася, розгладжуючи сукню. — Будь ласка, розливайте собі. А я приготую щось поїсти, ви, мабуть, зголодніли? — Не чекаючи відповіді, Кароліна вийшла, наспівуючи мелодію, яку саме грали по телевізору.
Шель скоса зиркнув на неї. Джонсон помітив його погляд і неспокійно поворухнувся.
— Зустріч з Лютце не могла бути приємною, але скажи, чим вона цікава? — спитав він хутенько.
— Лютце був добре знайомий з Леоном, правда?