— Вони зустрічались, а що їх єднало, — Джонсон розвів руками, — бог їх знає. Це зовсім протилежні характери. Один гіркий п'яниця, зацікавлений тільки в тому, щоб роздобути грошей на пляшку шнапсу, а другий психопат, май на увазі, непитущий.
— А проте Леон довіряв Лютце.
Джонсон кивнув головою:
— Наскільки я знаю, так.
— Лютце, коли я зустрів його, був сильно напідпитку, тому важко назвати нашу спробу порозумітися розмовою. Але в його белькотінні мене здивувала одна деталь: він сказав: «Леон залишив чемодан, чемодан з підвалу». На жаль, більше нічого не пощастило з нього витягнути. Я одвіз його до бункера. Там у п'яниці стався шалений припадок, і він, мабуть, спить і досі. Що могли означати його слова, Пауль?
— Це справді цікаво! — американець задивився на екран телевізора. — Цікаво! — повторив він. — Невже Леон щось вигріб? Однак підвалів багато. Ми ж поєднуємо ці слова з «нашим» підвалом.
— Леон же був з нами.
— Справді, не розумію. Варто пошукати в бункері цього чемодана.
— Не думаю, щоб ми знайшли його там, якщо він взагалі є.
— Тоді де ж?
— Не знаю. Мене більше цікавить, що може бути в чемодані і чи має це якийсь зв'язок із смертю Леона.
— Припущення, ніби Леон відкрив щось важливе, а потім наклав на себе руки, не логічне.
— Маєш рацію, Пауль. Дивне самогубство нашого приятеля заперечує всі можливі теорії. Єдиний вихід — добути у Лютце цього таємничого чемодана.
— У тебе є який-небудь план?
— Я залишив Лютце записку, що хочу з ним поговорити. Він знає моє прізвище, мабуть, Леон казав йому про мене. Сходжу до нього.
На порозі з'явилася Кароліна.
— Ви й досі не скінчили? Тоді розмовляйте і їжте, — сказала вона, ставлячи на стіл тарілки з хлібом, шинкою, холодним м'ясом та різними іншими апетитними закусками.
Шель попросив пробачення і вийшов до ванної. Миючи руки, він чув, як Кароліна хазяйнувала на кухні. З кімнати долинав голос Джонсона. «Розмовляє сам з собою?» — подумав журналіст.
Коли Шель повернувся до кімнати, американець саме засував фіранку на вікні.
— Сідай, Джоне, і покуштуй наших ласощів, — запросив він приятеля.
— Просто з банок, — додала Кароліна.
Чоловіки, захоплені своїми думками, їли швидко. Випили пляшку сухого вина, і настрій трохи поліпшився. Кароліна заходилася прибирати з столу.
— Даю вам ще чверть години на розмову, — сказала вона. — Через двадцять хвилин гратиме оркестр Карла Богландера. Оскільки мій чоловік танцює лише тоді, коли замість гвіздка ударить молотком по власному пальцю, оголошую вас своїм партнером… О, знаю, знаю! — вигукнула вона, побачивши нерішучість Шеля. — «З мене поганий танцюрист», — хотіли ви сказати. Охоче дам вам безплатний урок. — Тримаючи в руках гору тарілок, додала: — Отже, розмовляйте! Один, два, три!
Джонсон над силу всміхнувся.
— Що ж, користуймось з наших п'ятнадцяти хвилин, — сказав Шель. — Матимеш час завтра вранці?
— Щоб відвідати Лютце?
— Еге ж.
— Звичайно, піду з тобою. Справа починає мене інтригувати.
— Чудово! Слухай далі. Я був сьогодні також у доктора Менке.
— У нього? Чого?
— Хотів дізнатися щось нове про Леона.
— І що ж вельмишановний доктор Менке?
— Що це за людина, Пауль?
— Старий дивак, який уподобав собі театральну позу достойного патріарха. Безумовно, компетентний і заможний лікар.
— Гм, він прочитав мені коротеньку лекцію про Леонову хворобу. Говорив складно, стисло і дуже впевнено, але…
— Але що?
— Його очі… А втім, це неважно!. — Шель загасив недопалок і глянув на зосередженого хазяїна. — Я відрекомендувався докторові як Ян Шель з Польщі. Сказав, що був другом Леона Траубе і що ти міг би підтвердити мої слова. В розмові Менке спитав, чи я керуюсь інтуїцією. Я відповів, що в мене є шосте почуття, тоді він саркастично зауважив, що це необхідно для моєї професії. Це мене дивує. Розумієш, Пауль? Доктор Менке, якого я бачив уперше в житті, знає про мою професію!
— Ти не спитав його звідки?
— Ні, звичайно.
— Дивно, дуже дивно, — Джонсон задумався. Раптом стукнув себе по лобі: — Леон міг йому сказати, що чекає на твій приїзд, а при цьому згадав, хто ти такий. Адже Лютце теж знав про тебе.
— Справді, — згодився Шель. — Ти маєш рацію. Але якщо він уже чув про мене раніше, то чому спитав, чи в Гроссвізені хтось може ствердити мою особу?
— О, Менке — це старий позер і формаліст!
— Є ще одна справа.
— Слухаю.
— Я зустрів у саду доктора дивного індивідуума…
— Звичайно, Гюнтера, садівника, шофера і взагалі праву руку старого.