— Гм. Немає відправника…
— Марки теж немає. Довелося заплатити листоноші тридцять пфенігів, сподіваюся, віддасть?
— Що робив учора?
— Вранці збирався до пана Джонсона. Повернувся десь близько першої ночі. Не знаю, де був і що робив.
— Перевірте ще раз, чи не прокинувся. Не треба, щоб він мене тут бачив.
— Ну, гаразд. Цілий день бігаю вгору і вниз…
Коли фрау Гекль вийшла, незнайомець ступив до вікна і притулив конверт до шибки.
— Цікаво, хто це відправив, — промимрив. — Приїхав учора. Майже нікого тут не знає… — Чоловік вдивлявся в конверт, намагаючись розібрати його зміст. — Добре заклеєний, — ствердив сам до себе. — Щось друковане… Квитанція… Gepack Aufbewahrung Grosswiesen…[28] Нерозбірливі літери. Цифри. Певно, дата. Предмет: EIN KOFFER[29], — читав по літерах. — Цікаво.
Почувши кроки, незнайомець знову сів на стілець.
— Прокинувся, — сказала, входячи, фрау Гекль. — Швендяє по кімнаті і бубонить щось тією незрозумілою мовою. Зараз, мабуть, спуститься.
— Тоді прощавайте. Ось лист. Якщо цей полячок принесе сьогодні якийсь багаж, можливо, чемодан, прошу делікатно дізнатися, що в ньому. Розумієте, ніколи не знаєш, чого можна чекати від цих «туристів» із-за залізної завіси. Треба бути пильними…
— Звичайно. Ви можете на мене розраховувати. Я ще не забула, що мій син загинув під Варшавою…
За кілька хвилин після цієї розмови Шель вийшов з кімнати. Фрау Гекль чекала на нього в коридорі.
— Добридень, пане! — гукнула з удаваною сердечністю. — Добре спалося?
— Спасибі.
— У мене є щось для вас, — вона вийняла з кишені фартуха голубий конверт.
— Для мене? Від кого?
— Не знаю. Листоноша приніс вранці. На конверті не було марки, довелося заплатити. Ви вчора повернулися пізно, то я не хотіла вас будити. Чи добре це я зробила?
— Добре, спасибі, — нетерпляче перебив її Шель. Здивовано оглянув конверт. Хтось невправно — журналіст ледве розібрав — надряпав карлючками адресу: «Ян Шель, Гроссвізен, Ейхеиштрасе, 15». Прізвища відправника не було… — Добре, — повторив він. — Скільки я вам винен?
— Тридцять пфенігів. Можете заплатити згодом, при нагоді. Сподіваюся, нічого поганого?
— Думаю, що ні. Прочитаю дорогою. Даруйте мені, поспішаю.
— Якщо зможу вам чимсь допомогти, прошу сказати! — крикнула фрау Гекль навздогін.
— Звичайно!
Прямуючи до центра міста, Шель розірвав конверт. Всередині була квитанція на одержання ручного багажу з вокзальної камери схову. У першу мить він не зрозумів, що означає ця дивна посилка. Потім збагнув. Лютце! Адже це він учора згадував про чемодан. Прізвище й адресу знав. Але чому надіслав квитанцію поштою, коли сьогодні мали зустрітися? Шель зиркнув на годинника: вісім годин п'ятдесят хвилин. До зустрічі з Джонсоном лишалося десять хвилин. На вокзал уже не встигне. Зрештою, краще піти туди разом з американцем; невідомо, що в тому чемодані, а при одержанні багажу можуть виникнути труднощі.
Шель оглянув квитанцію уважніше. Чемодан здано чотири дні тому, тобто зразу ж після Леонової смерті. Лютце, — якщо це він здавав багаж, — одержав його, безумовно, від свого приятеля. Не хотів тримати у себе. А може й боявся когось, і тому відніс до камери схову? Чи Леон розказав йому про свої відкриття? Навіщо ставити собі питання, на які немає вичерпної відповіді!
Журналіст прискорив ходу. Джонсон чекав його в умовленому місці біля ратуші. Стояв, обернувшись спиною до бруківки, і дивився на сажотруса, який піднімався на дах.
— Добридень, Пауль. Як почуваєш себе?
— О, ти вже тут! — американець кисло всміхнувся. — Нічого, а ти?
— Вранці боліла голова, але вже ліпше; сподіваюся, що й твій поганий настрій минув?
— Поганий настрій?
Шель глянув йому в очі:
— Послухай, Пауль, ми були вчора трохи напідпитку, може, ти побачив дещо в неправильному світлі.
— Маєш на увазі Кароліну та її відверті залицяння до тебе? — Джонсон махнув рукою. — Ти з нею танцював, а я з нею спав, — сказав він грубо. — Часом чоловік буває лише замінником… — додав з гримасою. — Але краще облишмо це. Поїдемо чи підемо до бункера?
— Поки що цей візит відкладається.
— Чому?
— Пам'ятаєш мою розповідь про вчорашню зустріч з Лютце? Він згадував про чемодан…
— Авжеж, саме тому ми зібралися поїхати до нього.
— Коли я сьогодні вранці виходив з дому, мені вручили листа, в якому була квитанція на багаж у камері схову. — Шель вийняв з кишені бланк. — Прочитай.
Джонсон переглянув папірець. Зморщив лоба: